Beg stroka

Я - вчитель, це - професія від Бога! Я хочу бачити і чути майбуття! Для цього в мене лиш одна дорога, Іти із учнем поруч все життя!

Цікаві факти про відомих людей

ЕЛІНОР ПОРТЕР       ЦІКАВІ ФАКТИ

 Народилася майбутня письменниця 19 грудня 1868 в містечку Літтлтон, штат Нью-Гемпшир в родині багатого аптекаря. З дитинства Елінор виховувалася в пуританському дусі і співала в церковному хорі. Вона була досить хворобливою дитиною, тому вчителі в початкових класах приходили до неї додому. Завдяки своїм вокальним даним дівчина стала випускницею найстарішого музичного навчального закладу США — Консерваторії Нової Англії. У 1892 році Елінор вийшла заміж за Джона Лаймана Портера, бізнесмена з Вермонта, після 10 років жвавого листування.
Елінор Портер не могла мати дітей, тому знайшла розраду в написанні історій для дітей та допомоги сирітським притулкам.
Перші оповідання були опубліковані в жіночому журналі «Домашній співрозмовник» і нью-йоркському тижневику. У 1907 році було опубліковано її першу повість під назвою «Проти течії: історія Маргарет». Найзнаменитіша повість Еленор Портер — «Полліанна». На Бродвеї було поставлено однойменну п’єсу, яка пройшла з великим успіхом. Відома американська актриса, зірка німого кіно Мері Пікфорд, за право екранізувати роман заплатила його авторці чималу на той час суму. Роман «Полліанна» захопив читачів настільки, що на адресу Елеонор Портер посипався шквал листів з проханнями розповісти, що сталося з головною героїнею роману далі.
Примірник роману «Поліанна» Елеонор Портер подарувала своїй бабусі Меріон на знак великої пошани і вдячності за ті поради, які письменниця отримала від неї у дитинстві. Цей примірник тепер дбайливо зберігається в одній із найбільших бібліотек світу – Бібліотеці Конгресу США.

До числа найбільш популярних творів відносять — «Просто Девід» 1916 року, «Шлях до згоди» 1917 року, «Про гроші, гроші» 1918 року, «Світанок» 1919 і «Мері-Мерайя» 1920 року. Померла письменниця 21 травня 1920 року. У «Нью-Йорк таймс» був написаний некролог  під коротким заголовком «Померла автор Поліанни».
Джерело: http://dovidka.biz.ua/elinor-porter-tsikavi-fakti/ Довідник цікавих фактів та корисних знань © dovidka.biz.ua

Літературний диктант  до роману "Полліанна" див. на сторінці  Зарубіжна література
_______________________________________________________________________________

ЦІКАВІ ФАКТИ   ПРО КАТЕРИНУ  БІЛОКУР

“Хочу бути художником!” – автобіографічна цитата і життєве кредо Катерини Білокур. Ця фраза, є певною межею, що повністю змінила життя молодої жінки, яка була змушена пожертвувати своїм особистим щастям заради того, щоби займатись мистецтвом.
Ім'я Катерини Білокур знають у всьому світі. Її роботами захоплювалися багато геніальних художників, а Пабло Пікассо сказав, що “якби у Франції була така жінка, як Катерина Білокур, ми б змусили весь світ говорити про неї”. Великому автору найдорожчої картини в світі (за 179.365 млн. доларів) навряд чи хтось пояснював, що реалії СРСР були іншими, ніж на його батьківщині, в Іспанії, і у Франції:
·        у 24 і в 28 років Катерині Білокур двічі відмовили при поступленні в художній технікум, оскільки вона не мала атестата про закінчення семирічки;
·        у 34 роки намагалася покінчити життя самогубством через те, що залишалася для односельців "чумною, не від миру сього, дивною" жінкою, яка жила з матір'ю і не мала ні чоловіка, ні дітей;
·        у 39 років її помітила і допомогла організувати першу персональну виставку народна артистка України Оксана Петрусенко, яка й зробила Катерину Білокур відомої в СРСР, а потім у всьому світі;
·        вона померла на операційному столі районної лікарні в 60 років, не знаючи, що всесвітня слава художника і світове визнання його робіт починаються після смерті.
Її називають неперевершеним співцем природи в живописі. Ніхто ні до, ні після Білокур не зміг настільки вражаюче бездоганно передати на полотнах красу і багатство квітів - ідеальних творінь майстрині, яка прославила Україну.
Усе життя прожила в рідній Богданівці.
З величезною теплотою до кінця своїх днів згадувала двох людей, що зробили на художницю величезний вплив. Це сільський вчитель Іван Калита, який організував разом зі своєю дружиною в Богданівці драмгурток, яким керувала Катерина, і в чиїй бібліотеці вперше в 1924 році вона побачила альбом репродукцій картин Третьяковки.
Друга така людина - Тарас Шевченко. За словами художниці, він відкрив їй всю глибину слова "художник": "Днями і ночами мріяла, щоб заслужити це прекрасне ім'я". Згодом своє паломництво до Канева, на могилу великого поета, вона описала як чарівну казку.
У Катерини Білокур не було вчителів, вона самостійно навчилася малювати, досягнувши неймовірних вершин у творчості, як згадувала пізніше, завдяки "волячій завзятості".

"Все те, чим моя робота цінна, то все моє власне і видобуто великою любов'ю або, кажучи грубіше, волячою завзятістю. Ну а коли в роботі моїй і є деякі огріхи, то нема кого звинувачувати в цьому на стороні, ні школу, ні вчителів" (Катерина Білокур).







Воліла працювати над картиною довго і вдумливо, до двох-трьох років над однією роботою. При цьому одночасно працювала над кількома картинами.
Коли саме народилася Катерина Білокур, точно не відомо. Сама художниця називала і 23 листопада, і 24 листопада, і 1900, і 1901 рік. Офіційною датою її народження було визнано 25 листопада (7 грудня) 1900 року - день Святої великомучениці Катерини.
Батько і дід спочатку допомагали їй у уроках читання, але були здивовані успіхами дівчинки, яка в 6 років читала краще за своїх однолітків. На сімейній раді було вирішено не віддавати Катю до школи, адже читати вона і так вміє. Зате сім'я заощадить на одязі та взутті.
Вдень Катерина працювала в полі і на городі, а увечері, впоравшись по господарству, до пізньої ночі малювала. Сама виготовляла пензлі зі щетини, фарби робила з калини, буряка, цибулі, бузини і різних трав. Сама ж вчилася натягувати на підрамник саморобне полотно, писати аквареллю на простому писальному папері.
Малювала вуглем на шматочках полотна. До 1934 року практично не використовувала акварель і олівець. Згадувала: "Намагалася вугіллям на випадковому шматку полотна намалювати хату, млин, дерева. І плакала над ними, і сміялася, як блаженна, що зуміла таке створити".
У 14 років Катерину застали за цим безглуздим, як вважали в родині Білокур, заняттям. Покарали різками, заборонивши малювати. Але дівчинка не перестала займатися улюбленою справою, ховаючись від усіх, вона продовжувала малювати.
Художницю найбільше приваблювали олійні фарби. Вони здавалися їй чарівними, казковими. Це були її улюблені фарби.
Допомагала оформляти декорації до "сільського театру" сусіда і родича Білокурів Микити Тонконога, який був власником водяного млина. До речі, п'єси Тонконога користувалися великою популярністю. Катерина не тільки працювала з декораціями, але й сама грала на сцені цього театру.
Мати художниці Килина Павлівна Білокур говорила про дочку: "От покарав нас Господь такою дочкою! У людей дочки в таких літах уже заміжні, у їхніх батьків є зяті, а наша чортів малює!".
У драмгуртку Івана Калити Катерина самовіддано грала у виставах "Наталка Полтавка" Котляревського, "Сватання на Гончарівці" Квітки-Основ'яненка, "Наймичка" і "Безталанна" Карпенка-Карого, "Мати-наймичка" Тогобочного, "Наймички" Шевченка та ін. Грала в основному заміжніх жінок, оскільки свій вік (24-26 років) вважала непідходящим для ролей дівчат.
Не прийняла пропозицію руки і серця від молодого чоловіка, небайдужого до художниці, тільки через те, що він їй подарував букет квітів. Катерина сказала йому: "Якщо ти до квітів жорстокий, то на яку ласку мені сподіватися від тебе?". Вона мала на увазі, що квіти - живі, і не приймала такого "жорстокого" поводження з ними.
До речі, всі свої квіти Білокур завжди малювала тільки з натури. Іноді ходила за десятки кілометрів, щоб намалювати ту чи іншу квітку, якої поблизу не було.
Одного разу Катерина гостювала у двоюрідної сестри, Любові Тонконог, і почула по радіо пісню відомої української виконавиці Оксани Петрусенко. Художниця була настільки вражена і зачарована почутим, що зважилася написати співачці лист, в який вклала малюнок калини на шматочку полотна.
Петрусенко була здивована творінням Білокур. Особисто поїхала у Центр народної творчості в Полтаві. Після переговорів з керівництвом у Богданівку відправляється голова художньо-методичної ради обласного Будинку народної творчості Володимир Хитько. Вражений побаченими роботами, він показує деякі картини своєму другу, художнику Матвію Донцову.
Приймається однозначне рішення: негайно організувати виставку. Таким чином, завдяки Оксані Петрусенко в Полтавському будинку народної творчості у 1940 році відкривається перша персональна виставка Катерини Білокур з 11 картин.
Завдяки Оксані Петрусенко Катерина Білокур відкриває свою першу персональну виставку.
Квіти Білокур писала завжди живі, з натури, нерідко поєднуючи в одній картині весняні й осінні - така картина створювалася, звичайно, з весни до осені. Не дивно, що іноді, читаючи про її квіти, люди сприймали їх не як предмет мистецтва, а як новий вид квітів, виведений Катериною.
Якось один журналіст написав про квіти на картинах Білокур настільки захоплений відгук, що читачі газети вирішили, що їм розповідають про нові види реальних квітів, виведених героїнею репортажу.
З гумором художниця згадувала, що її засипали листами, в яких одні просили прислати насіння незвичайних квітів, інші - поділитися досвідом підгодівлі грунту, навіть просили прийняти до неї на роботу квіткарем. "А у мене квітів всього - кущі три троянд, кущ любистка, та ще пижма, півники та півонії".
Завжди працювала, забувши про все на світі, але не поспішаючи. Шість жоржин на картині "Колгоспне поле” малювала три тижні, доки не залишилася задоволеною зробленим.
Крім квітів, Катерина Білокур малювала пейзажі і портрети. Довго працювала над "картиною-казкою" - лелеки, які несуть дитину. Нерозуміння оточуючих, що чекали від неї лише нових "квіткових картин", вплинуло на рішення художниці заховати цей оригінальний витвір у своїй кімнаті-майстерні - місці, куди Катерина нікого не пускала і звідки вже не винесла цю картину.
Картина-казка Катерини Білокур, яку не зрозуміли сучасники.
Серед друзів Білокур були поет Павло Тичина і його дружина Лідія, мистецтвознавець Стефан Таранущенко, директор Музею українського народного декоративного мистецтва Василь Нагай, прославлена ​​художниця Олена Кульчицька, полтавський художник Матвій Донцов і його дружина Юлія, художниця Емма Гурович і багато інших відомих представників творчої еліти України. Згодом у художниці з'явилися послідовники - Ольга Бінчук, Тамара Ганжа, Ганна Самарська.
Художниця робила пензлі з шерсті котів і користувалась ними навіть тоді, коли могла дозволити собі будь-які професійні засоби для малювання, будучи уже Народною художницею України Катерина Білокур товаришувала з Павлом Тичиною і подарувала йому свою картину «Півонії». Тичина дарував їй пензлі та фарби.
Катерина Білокур – член Спілки українських художників. Мала нагороду – орден «Знак Пошани». Отримала звання «Заслужений діяч мистецтв України» Художниця на тиждень пережила власну матір, померши 10 червня 1961 року від раку шлунку на операційному столі.
http://heroes.profi-forex.org/ua/bilokur-katerina-vasilivna
Джерело: http://www.adme.ru/tvorchestvo-hudozhniki/zhivopis-dlya-chajnikov-415205/
Джерело: http://dovidka.biz.ua/katerina-bilokur-tsikavi-fakti/ Довідник цікавих фактів та корисних знань © dovidka.biz.ua
http://museum.net.ua/news/katerina-b%D1%96lokur-hochu-buti-hudozhnikom/
_______________________________________________________________________________-

Дуже цікавий матеріал можна побачити на сайті
http://day.kyiv.ua/uk/content/vidatni-zhinki-ukrayini


Марія Заньковецька

Де йшла вона – там сходили троянди,
Куди дивилася – зірки.
Із сліз її – займались діаманти,
З зітхань – знімалися чайки.
Хто чув її, той чув наш степ зелений,
Стояв у нашому гаю.
Той розумів наш біль і гнів шалений
І плакав в нашому краю.
            О. Олесь

       На  українську сцену йшли найталановитіші, найяскравіші особистості того часу. Це, насамперед, Марко Кропивницький, якого прозвали “батьком українського театру”, Михайло Старицький–“всеросійський інтелігент”, який віддав театрові свої різнобічні таланти і матеріальні кошти, Іван Карпенко-Карий, який підняв українську драматургію до інтелектуально-філософського осмислення життя, Микола Садовський – талановитий будівничий укра-їнського театру, Панас Саксаганський – майстер високої театральної культури. І серед кола цих найдостойніших чоловіків була одна жінка, яка стала душею цього театру і його символом. Це Марія Заньковецька.
      
  Талант  М. Заньковецької  вражав  усіх щирістю, майстерним розкриттям глибин людської душі, художньою могутністю і простотою, вмінням надихати і захоплювати всіх – партнерів по сцені, глядачів. Вона грала здебільшого українських жінок-селянок, адже протягом тривалого часу українською мовою дозволялися п’єси лише про сільське життя.
Сучасники називали Заньковецьку «царицею української сцени», нащадки - «зорею української сцени». Велику актрису вважають продовжувачем традицій Тараса Шевченка, його духовною дочкою. Вона підняла на високий щабель духовну і моральну красу української жінки. Життєва правда зіграних нею героїнь вражала.
Про велич і неповторність хисту Заньковецької відгукувалися: Толстой і Чехов, Тичина і Рильський... Та хто міг залишитись байдужим до знедолених героїнь талановитої актриси. Вона жила і вірила в краще майбутнє рідного краю та в нове, вільне, національне мистецтво. Високо оцінив гру Марії Костянтинівни К. Станіславський: „Талант винятковий, свій, національний. Я б сказав – істинно народний”.
4 серпня 1854 року у селі Заньки, Ніжинський повіт, Чернігівська губернія народилась перша народна артистка України Марія Заньковецька, ім’я якої носить Національний академічний український драматичний театр у Львові.
З десяти років Марія почала навчання у приватному пансіоні Осовської в Чернігові. Батько Марії мав чудовий голос, соковитий баритон, а Марія – сильне меццо-сопрано. Удвох вони часто влаштовували для гостей свого дому у Заньках сімейні концерти.
У сімнадцять років вона стала дружиною артилерійського офіцера Хлистова й опинилася в Бессарабії, у фортеці Бендери. У цей час вперше зустрілася з Миколою Тобілевичем.
1876 – вийшла на сцену ніжинського театру. До кінця свого життя не поривала зв’язків з театральним колом Ніжина, де вона мешкала постійно протягом 1902–1924 та з перервами, повертаючись після гастролей, – до 1932. У Ніжині вона мала свій будинок, який зберігся до нашого часу.
27 жовтня 1882 р. у міському театрі Єлизаветграда (нині Кіровоград) під орудою Марка Кропивницького розпочався творчий шлях видатної української актриси. Вперше на професійній сцені вона зіграла роль Наталки («Наталка Полтавка» Івана Котляревського).
Пізніше Марія Заньковецька (вона взяла цей псевдонім на згадку про щасливе дитинство в рідному селі Заньки) працювала в найпопулярніших і найпрофесійніших українських трупах Марка Кропивницького, Михайла Старицького, Миколи Садовського, Панаса Саксаганського, Івана Карпенка-Карого.
Актриса створювала образи, проникнуті справжнім драматизмом і запальною комедійністю. Вона уславляла своєю грою звичайних простих людей, розкриваючи безмежність їхніх душ. Маючи чудовий голос – драматичне сопрано, незрівнянно виконувала у спектаклях українські народні пісні. Домагалася відкриття в Ніжині стаціонарного державного театру. У 1918 році вона організувала народний театр «Українська трупа під орудою М.К Заньковецької». У театрі грали Борис Романицький, Т. Садовський, Андрій Ратмиров, В. Сосницький. Були поставлені спектаклі «Наталка Полтавка», «Гетьман Дорошенко», «Циганка Аза». Визнаючи її сценічні заслуги, в червні 1918 гетьман Скоропадський затвердив ухвалену Радою міністрів постанову про призначення їй довічної державної пенсії.
1922 – Україна урочисто відсвяткувала 40-річчя діяльності М. К. Заньковецької. Їй першій в Україні уряд присвоїв високе звання Народної артистки республіки. До Києва прибула і делегація з Ніжина у складі Ф. Д. Проценка, Т. А. Агре та двох дівчат з села Заньки. Побачивши земляків, Марія Костянтинівна схвилювалася до сліз. Ніжинці вручили їй подарунки та привітання.
Померла артистка 4 жовтня 1934 року. Похована в Києві на Байковому кладовищі, пише Вікіпедія.
Ім’ям Заньковецької названо український драматичний театр у Львові (1923), вулиці в Києві, Ковелі, Коломиї, Львові, Ніжині, Одесі, Ужгороді, Червонограді, Чернівцях, Чернігові. 1960 створено меморіальний музей-квартиру Заньковецької в Києві, 1964 – у селі Заньки.
На її честь споруджено пам’ятники у Києві (1974, скульптор Г. Кальченко), у селі Заньки (1984, скульптор Ю. Станецький) і Ніжині (1993, скульптор О. Скобліков).
У 1971 український письменник Іван Рябокляч написав п’єсу «Марія Заньковецька».

Нею захоплювалися, бо вона зачаровувала. Зачаровувала щирістю, чутливістю, справжністю, зрештою, талантом та красою. Тендітна й невеличка, Марія Костянтинівна на сцені перевтілювалася у героїнь п’єс так життєво, що глядачі забували про своє перебування у театральному залі і реагували на події зі щирим гнівом чи співчуттям. Бунін щиро плакав на її спектаклях, імператор Олександр ІІІ називав Марію «скарбом трупи, зіркою першої величини». Музикознавець Стасов після одного із спектаклів став перед нею на коліна. Композитор Чайковський подарував їй лавровий вінок зі словами «Безсмертній від смертного», а Чехов називав Заньковецьку «хохлацькою королевою».

Історія кохання

Проживали вони в селі Заньки, що на Чернігівщині. Марія часто співала з батьком дуетом: він – соковитим баритоном, вона — сильним мецо-сопрано. Театральний талант у Заньковецької проявився рано. Крім музики, вона займалася і пантомімою, і танцями, і грою в драмгуртку. Однак вступити до консерваторії батько дочці не дозволив, мовляв, «не личить тобі блазнювати та штукатурити». У 18 років Марія вийшла заміж за офіцера Олексія Хлистова. Та так і не змогла згодитися з тим, у чому він був переконаний: «Призначення жінки бути доброю дружиною і господинею».
Вона ж без музики, співів, аплодисментів і захоплених поглядів слухачів не уявляла свого подальшого життя. У домашньому затишку їй було нудно, піклування Олексія не радувало, а дратувало.
Тоді у житті Марії Костянтинівни з’явився Микола Тобілевич. Вони познайомилися у 1879 році в Бендерах. Микола Карпович мав заслужену славу серцеїда: високий — мав на зріст 1,87 м, красивий, з чудовим голосом, з пластикою і піднесеністю рухів. Він швидко полонив серце Марії. Заради кохання та театру Заньковецька розірвала подружні стосунки, втративши всі права у суспільстві. Одружитися вдруге вона права не мала, Марію та Миколу обвінчала сцена.
27 жовтня 1882 р. у Єлисаветграді відбувся дебют Заньковецької (псевдонім від рідного села Заньки. – Авт.) у ролі Наталки-Полтавки, Петром же був Тобілевич-Садовський. З цього моменту кохання та сцена стануть для Марії її життям. За свою гру Ярини в «Невольнику» Шевченка актриса отримала від Кропивницького бірюзовий перстень зі словами: «Заручаю тебе, Марусю, зі сценою, тепер мені є для кого писати драми».
Саме Заньковецька показала петербурзькій публіці, «що й під драною свитиною б’ється чисте серце». Їй пропонували залишитися грати на імперській сцені, та вона відмовляла, пославшись на свій «український акцент». Натомість актриса домоглася дозволу на українські вистави. І стала справжньою зіркою. Її любили і поважали не лише через геніальність її таланту, а й через добру вдачу. Марія Костянтинівна з радістю допомагала молодим актрисам.
Особисте життя Заньковецької складалося вкрай нелегко: постійні зради Садовського, скандали, докори. Якось, дізнавшись про чергову зраду коханого, за одну ніч актриса посивіла. Останнього разу бачилися вони 1911 року в Катеринославі. Перед смертю  Садовського вона таки визнала, що досі любить його, але пробачити повністю не може. З коханим попрощалася вона 1933-го, передавши «ладанку» на його домовину.
       І коли Богу сподобалося забрати Садовського до себе, по дорозі на Байкове кладовище, на прохання Марусі процесія зробила коло, щоб пронести труну повз її будинок. Марія, старша за Миколу на два роки, тяжко хвора на серцеву недугу і туберкульоз, підійшла до вікна плакала, прощалася і все прощала. 
 Через кілька місяців Марії не стало. Вона померла у Ніжині, але її поховали на Байковому поруч із ним. Нарешті вони з'єдналися навіки. Червона і біла троянди, що ростуть на місці їхнього спочинку, так переплелися, як переплелися нитки життя Миколи та Марії.
Востаннє ж виступила на сцені 1922 року. Тоді вона закінчила свою кар’єру. Саме Марія Заньковецька стала першою народною артисткою радянської України. Сорок років віддала вона сцені, а силою свого таланту пробудила інтерес до українського у всій Російській імперії.
Останні роки Марія Костянтинівна провела з племінницями під дахом будинку у Києві. Часто згадувала сцену, гостро відчувала самотність. Навіть на смертному одрі хотіла бути красивою. У віці 80-ти років у жовтні 1934 Марія Заньковецька пішла у незабуття.

                                                     "Вогнем, жагою, пориванням

Вона серця палила всім.

Страждання граючи, стражданням,

Сама була вона живим. 

І руки Чехова й Толстого,

Благословляли їй дорогу 

І Мирний голову клонив,

Благоговійно перед нею, 

І Лисенко її любив

Співучо-ніжною душею..." 



            Максим Рильський


 http://dovidka.biz.ua/mariya-zankovetska-tsikavi-fakti/ Довідник цікавих фактів та корисних знань © dovidka.biz.ua
http://vikna.if.ua/news/category/old-1286224316_5/2014/08/04/20467/view
http://hanna-cherkaska.uamodna.com/articles/ukrayinsjki-tristan-ta-izoljda/
 http://primetour.ua/uk/company/articles/znana-i-neznana-mariya--zankovetska-.html
http://library.vspu.edu.ua/vistavki/zankovecka/zankovecka.htm
Летаргічний сон: цікаві випадки з життя відомих письменників
   Як ви сьогодні спали? Можливо, так міцно, що не почули будильник? Або ж навпаки - спали тривожно і всю ніч крутилися? А чи знаєте ви, що існує спеціальнесвято, присвячене одному з найзагадковіших процесів організма людини, - Всесвітній день сну? Його відзначають з 2008 р. у третю п'ятницю березня (в цьому році припадає на 18 число) у рамках проекту Всесвітньої організації охорони здоров'я.


   Ми ж пропонуємо згадати інший сон, що не має відношення до здорового, - летаргічний.  Летаргічний сон з грецької мови перекладається як «уявна смерть» або «мале життя». «Після тяжких страждань наступила смерть або стан, щовизнали смертю ... Виявилися всі звичайні ознаки смерті. Особа осунулась, риси їїзагострилися. Губи стали біліші за мармур. Очі помутніли. Настало задубіння. Серце не билося. Так вона пролежала три дні, і за цей час тіло зробилося твердим, як камінь». Ви, звичайно, дізналися відоме оповідання Едгара По «Живцем поховані»?
   У літературі минулого цей сюжет - поховання живих людей, які впали улетаргічний сон, - був досить популярний. До нього не раз зверталися відомі майстри слова, з великим драматизмом описуючи жах пробудження в похмурому склепі або в труні. Стан летаргії протягом століть був оповитий ореолом містики, таємності і жаху. Страх заснути летаргічним сном і бути заживо похованим був настільки поширеним явищем, що багато письменників стали заручниками власної свідомості і страждали психологічною хворобою під назвою тафофобія. Наведемо кілька прикладів.


  Ф. Петрарка. Знаменитий італійський поет, який жив уXIV ст., у 40 років тяжко захворів. Одного разу він знепритомнів, його визнали померлим і збиралися поховати. На щастя, закон того часу забороняв ховати небіжчиків раніше, ніж через добу після смерті. Попередник епохи Відродження прокинувся після сну, що тривав 20 годин, практично біля своєї могили. На  велике здивування  усіх присутніх, він заявив, що чудово себе почуває. Після цього випадку Петрарка прожив ще 30 років, але весь цей час відчував неймовірний страх перед думкою бути випадково похованим заживо.


  М.В. Гоголь. Великий письменник боявся, що його поховають живцем. Потрібно сказати, що деякі підстави для цього у автора «Мертвих душ» були. Справа в тому, що в молодості Гоголь переніс малярійний енцефаліт. Хвороба давала про себе знати все життя і супроводжувалася глибокою непритомністю з подальшим сном. Микола Васильович побоювався, що під час одного з таких нападів його можуть прийняти за померлого і поховати. В останні роки життя він був наляканий настільки, що вважав за краще не лягати в ліжко і спав сидячи, щоб сон був більш чуйним.
  Однак у травні 1931 р., коли в Москві було знищено кладовище Данилова монастиря, де й був похований великий письменник, при ексгумації присутні з жахом виявили, що череп Гоголя був повернений набік. Проте сучасні вчені спростовують підстави у письменника летаргічного сну.


  У. Коллінз. Відомий англійський письменник і драматург також страждав від тафофобіі. Як розповідають близькі та друзі автора роману «Місячний камінь», він відчував муки настільки сильної форми, що щоночі залишав на своєму столику біля ліжка «передсмертну записку», де просив упевнитися в його смерті на 100% і лише потім  поховати.


  М.І. Цвєтаєва. Перед своїм самогубством велика російська поетеса залишила лист з проханням ретельно перевірити, чи померла вона насправді. Адже в останні роки тафофобія у неї сильно загострилася.
  Як відомо, всього Марина Іванівна залишила три передсмертні записки: одна з них призначалася синові, друга - Асєєвим, і третя - «евакуйованим», тим, хто її буде ховати. Примітно, що оригінал записки «евакуйованим» не зберігся - він був вилучений міліцією, як речовий доказ,і потім загублений. Парадокс полягає в тому, що саме в ньому міститься прохання перевірити, чи померла  Цвєтаєва або перебуває  в летаргічному сні. Текст записки «евакуйованим» відомий за списком, що дозволили зробити синові поетеси. З його слів, там є такий запис: «Не поховайте живою! Гарненько перевірте».

Відомі письменниці з чоловічими псевдонімами
   Як не сумно це усвідомлювати, але читачі більше люблять книги письменників-чоловіків. Вважається, що жінки здатні тільки на написання жіночих романчиків. Саме тому деякі письменниці і беруть чоловічі псевдоніми. У ХІХ столітті таких прикладів було чимало. Чим це пояснити: упередженим ставленням громадськості до жінок, віянням моди в літературі або своєрідним зародженням у світі феміністського руху?
  Пропонуємо згадати імена відомих письменниць, яких всі знають під чоловічими псевдонімами.



  Жорж Санд. Насправді під цим ім'ям ховалася Амандіна Аврора Люсіль Дюпен. Відома французька письменниця ХІХ століття, героїнями романів якої завжди були сильні і незалежні жінки, писала під чоловічим ім'ям. Її перші твори «Комісіонер» та «Роз і Бланш» вийшли в співавторстві з коханим Жюлем Сандом. Пізніше письменниця написала роман «Індіана», під яким той не захотів підписуватися. ТодіАврора вибрала чоловічий псевдонім: це стало для неї символом позбавлення від рабського становища, на яке прирікало жінку сучасне суспільство. Взявши за основу прізвище коханого, вона додала до нього ім'я Жорж. З тих пір всьому світу Аврора Дюпен відома під цим ім'ям.


  Сестри Бронте. Шарлотта, Енн і Емілі, які подарували британській та світовій літературі чудові романи про жіночі долі, починали писати під чоловічими іменами, тому що в ХІХ столітті письменницька майстерність вважалася невідповідним заняттям для жінки. Сестри почали літературну кар'єру під прізвищем Белл, назвавшись Каррер, Елліс і Ектон Белл. Дебютувавши збіркою віршів, вони продовжили писати під псевдонімами. Спочатку роман Шарлотти «Джейн Ейр» був опублікований під ім'ям Каррер Белл, «Грозовий перевал» Емілі - за підписом Елліс Белл, «Агнес Грей» Енн Бронте - під ім'ям Ектон Белл.
  Через рік після виходу книги «Грозовий перевал» Емілі Бронте померла, так ніколи і не дізнавшись, яке місце займе її роман в історії світової літератури. Вже після її смерті Шарлотта його перевидала і додала передмову, де пояснила, що автор роману насправді - жінка. Після нищівного успіху своєї книги «Джейн Ейр» вона назавжди відмовилися від псевдоніма.


  Марко Вовчок. Відома українська письменниця і перекладачка, виявляється, була справжнісінькою красунею. Її звали Марія Олександрівна Вілінська. Вона народилася в сім'ї військового офіцера, де було прийнято підкорятися чоловічійволі і порядкам. Тому через роки вона обрала чоловічий псевдонім, що обіцяв серйозне ставлення оточуючих до написаних нею рядків. Той факт, що до чоловічих творів того періоду віднесуться з великим інтересом і довірою, ніж до жіночих - був незаперечний: в суспільстві все ще переважали патріархальні підвалини.
  Під псевдонімом «Марко Вовчок» письменниця  вела відділ іноземної літератури ужурналі «Вітчизняні записки». Успішно перекладала з польської твори Болеслава Пруса, з французької - романи Віктора Гюго і  розповіді Жюля Верна. Найвищого мистецького рівня вона досягла у зображенні трагічної долі пригнобленої, приниженої і безправної кріпачки. Її збірка «Народних оповідань», історичні повісті та оповідання для дітей «Кармелюк», «Невільничка», «Маруся» ще за життя Марії отримали широку популярність. Проте довгий час звичайний читач був впевнений, що написав їх чоловік.


  Джордж Еліот. Справжнє ім'я англійської письменниці - Мері Енн Еванс. Її романам - «Міддлмарч», «Млин на Флоссе», «Фелікс Холт, радикал» - властиві психологічна точність характерів і стосунків героїв, майстерний опис старої Англії.
  Письменниця взяла собі чоловічий псевдонім для того, щоб здобути собі читацьку повагу й убезпечити своє особисте життя. Однак обдурити вдалося не всіх: наприклад, Чарльз Діккенс відразу вгадав, що під ім'ям Еліота ховається жінка.


  Дж.К. Роулінг. Це той рідкісний випадок, коли письменниця, хоч і використовує псевдонім, але всі  знають її справжнє ім'я - Джоан Роулінг. Історія псевдоніма створювача Гаррі Поттера така: агент письменниці порадив їй придумати чоловічий псевдонім, щоб книгу краще купували. Інакше хлопчики - ровесники головного героя - несерйозно сприймуть книгу через те, що її написала жінка. Було прийнято рішення залишити прізвище, обмежитися двома першими літерами імені і додати до цього першу букву від імені Кетлін (бабусі Роулінг).
  У квітні 2013 р. письменниця під ім'ям Роберта Гелбрейта випустила кримінальний роман «Поклик зозулі». Своє авторство Джоан розкрила через три місяці. Вона пояснила, що зробила це з метою залучення нової, більш дорослої публіки, а також для того, щоб почути критику роботи, де немає її гучного імені.

http://booknazy.blogspot.com/2016/03/blog-post_5.html


12 цікавих фактів з життя Артура Конан Дойла
Конан Дойль - відомий англійський письменник, автор знаменитих «Записок про Шерлока Холмса», якими захоплюється не одне покоління читачів. Дуже цікаво стежити за тим, як головний герой помічає найменші деталі і на них вибудовує логічні висновки. Можна скласти цілу картотеку дедуктивного методу «Великого Сищика».

1. Дойл, Артур Конан народився 22 травня 1859 року в Единбурзі. Навчався в Стоніхерст-коледжі (графство Ланкашир); вивчав медицину в Единбурзькому університеті. У 1881році  став доктором медичних наук. Практикував в Англії, закінчив аспірантуру у Відні, після чого вирішив спеціалізуватися в галузі офтальмології.

2. Про нього відгукувалися як про людину з високимиморальними принципами. Сучасники вважали Конан Дойла «найдосконалішим втіленням джентльмена»,особливо в стосунках з жінками.
Конан Дойл захоплювався багатьма видами спорту,відмінно грав в більярд, був одним з перших організаторів авторалі, першим випробувачем мопеда.
Його називали «великим акумулятором ідей». Саме йому належить думка про прокладання тунелю під Ла-Маншем, створення плавучих мін, надувних гумових човнів для порятунку корабельних екіпажів, камуфляжних сіток для гарматних розрахунків, натільної броні.
Він був корабельним лікарем на китобійному судні, полював на тюленів в Гренландії, служив на сухогрузах біля берегів Західної Африки. З не меншим ентузіазмом Конан Дойл вивчав окультні науки, грав на банджо.

3. Він пишався родинними зв'язками з Вальтером Скоттом, його духовним кумиром був Едгар По, оповідання «Золотий жук» якого «приголомшило» юного Артура в студентські роки, пробудивши інтерес до детективного жанру .
У сім'ї Дойлів існував неймовірний культ предків - дворян з древнього родоводу, що нараховує шість століть. Серед них - королі Генріх ІІІ і Едуард ІІІ.

4. Лицарське звання сер Артур Конан Дойл отримав за літературні заслуги. За іншою версією, лицарські ригалії були отримані письменником у 1902 році за роботу в польовому госпіталі під час англо-бурської війни.

5. Перший твір, який приніс йому успіх, «Етюд у багряних тонах» був опублікований у 1887 році. Перу Дойла належить 60 оповідань і дві літературні композиції про Шерлока Холмса, найвідомішому герою англійської літератури.

6. Конан Дойл був дуже спостережливою людиною, і багато рис великого англійського слідчого запозичив у свого університетського професора Джозефа Белла, який вмів ставити діагноз за зовнішнім виглядом пацієнта.

7. У 1893році, коли письменник разом з дружиною вирушає на відпочинок до Швейцарії й відвідує Райхенбахскій водоспад, він приймає рішення покінчити з цим набридливим героєм. «Подумую вбити нарештіХолмса й зав'язати з цим. Він відволікає мої думки від кращих речей».
До того ж його охоплювали амбіції написати великий історичний роман, йому хотілося писати в стилі Вальтера Скотта і створити великий літературний твір. В результаті, двадцять тисяч передплатників відмовилися від підписки на журнал «Стренд», який друкував оповіданна про Шерлока Холмса. Більше того - величезні юрби народу з гаслами «Поверніть нам Холмса!» щодня збиралися навколо офісу редакції. Дойлу стали дзвонити невідомі з прямими погрозами: «якщо Шерлок Холмс не воскресне з мертвих, його безсердечний творець найближчим же часом відправиться слідом за ним». А всі клерки Лондона з нагоди смерті «сищика» демонстративно вдяглися в траур.
Однак останньою краплею для автора став лист королеви (за іншою версією - короля). За непідтвердженими чутками, вона написала Конан Дойлу, що смерть Шерлока Холмса - лише хитрий хід «сищика». У підсумку письменнику довелося «воскресити» персонаж. А вже в 1900-му році вийшла повість «Собака Баскервілів».

8. Його герой як і раніше «живий»: він став почесним членом в Королівському товаристві хімії, а завдяки кінематографістам Холмс обзавівся будинком в Лондоні і дружиною, пам'ятником, численними фан-клубами. До Холмса такої честі удостоювалися лише лауреати Нобелівської премії. Церемонія нагородження проходила в офіційній резиденції «сищика» за адресою: Лондон , Бейкер-стріт, 221b.

9. Розповіді письменника екранізували багато разів. Кращим з Холмсов в світі одностайно визнаний Василь Ліванов. Російський актор був нагороджений орденом Британської імперії за «кращого сищика». Фотографія Василя Ліванова висить на першому поверсі будинку на Бейкер-стріт.

10. Створений Конон Дойлем образ Шерлока Холмса так само безсмертний, як Гуллівер Джонатана Свіфта, Робінзон Крузо Даніеля Дефо, Олівер Твіст Чарльза Діккенса ...
Дослідники вважають, що Конан Дойл був першим письменником, який наділив героя живим людським характером, привабливість якого - у шляхетності й доброті, співчутті приниженим і ображеним, бажанні прийти їм на допомогу; в багатстві душі, любові до прекрасного; в неприйнятті насильства, жорстокості, поліцейської тупості. Справедливість - його ремесло. Він - добрий, безкорисливий лицар , який кидав всі свої сили на боротьбу з реальним злом у всіх його проявах. Водночас Шерлоку Холмсу не чужі суто людські слабкості - він любить похвалитися, похизуватися, повалятися в ліжку, побайдикувати.

11. Помер Конан Дойл 11 липня 1930 року від нападу грудної жаби. На надгробку було написано: «Stee true, blade straight» - «Вірний як сталь, прямий як клинок».

12. Архів письменника - двадцять величезних ящиків - досі майже не опублікований. І можна тільки гадати, про що писали серу Артуру Конан Дойлу  Уїнстон Черчілль, Теодор і Франклін Рузвельт, англійський король Едуард VII. А раптом і вони просили Дойла почати якесь розслідування?
http://bcbiblio9.blogspot.com/2014/05/12.html
25 найпотужніших письменників за версією Hollywood Reporter
Джоан Ролінґ очолила рейтинг
Оголошено рейтинг «найпотужніших» сучасних авторів у світі за версією провідного американського журналу Hollywood Reporter. На основі продажів книг, кількості театральних, музичних чи кіноадаптацій творів та впливу письменника на світову культуру було обрано 25 авторів. Востаннє рейтинг був сформований у 2014 році, цьогоріч список поповнило 11 авторів, серед яких Еріка Леонард Джеймс, Пола Гоукінз, Патрік Несс та інші.
Першу сходинку рейтингу посідає Джоан Ролінґ, відома не лише серією творів про чаклуна Гаррі Поттера, а й як автор дорослих творів. Зокрема її книга «Несподівана вакансія» була адаптована ВВС для телебачення.
Стівен Кінг опинився на другій позиції списку як «найбільш адаптований автор усіх часів». У той час і завдяки екранізації книг четверте місце посів Джордж Мартін. Світову славу йому приніс серіал «Гра престолів» – телеадаптація циклу творів «Пісня льоду й полум’я».
Патрік Несс потрапив до рейтингу завдяки серії фільмів, знятих на основі книг «Доктор Хто», Полу Гоукінз відзначили напередодні світової екранізації книги «Дівчина в поїзді», а Еріка Леонард Джеймс посіла п`яту сходинку завдяки «50 відтінкам сірого».
Ось як виглядає повний рейтинг:
1. Джоан Ролінґ
2. Стівен Кінг
3. Джеймс Паттерсон
4. Джордж Мартін
5. Еріка Леонард Джеймс
6. Майкл Льюїс
7. Метью Квік
8. Джон Ґрін
9. Ніл Ґейман
10. Денніс Ліхейн
11. Гілліан Флінн
12. Ернест Клайн
13. Девід Гранн
14. Діана Геблдон
15. Ю Несбе
16. Маргарет Етвуд
17. Бен Мезріч
18. Ліана Моріарті
19. Пола Гоукінз
20. Джеффрі Тубін
21. Грем Мур
22. Емма Доног’ю
23. Лорен Олівер
24. Патрік Несс
25. Марія Семпл
Видавництво Старого Лева, The Вookseller

http://vsiknygy.net.ua/neformat/46825/
Письменника Івана Вишенського зараховано до лику святих
Іван Вишенський — західноруський православний чернець, впливовий духовний письменник, антиуніатський публіцист і полеміст.
Українська Православна Церква 20 липня на засіданні Священного Синоду прийняла рішення про зарахування до лику святих відомого українського письменника-полеміста, афонського подвижника Івана Вишенського. Повідомляє 112.ua та прес-центр Української Православної Церкви.
Як розповів керуючий справами УПЦ митрополит Антоній (Паканич), чин прославлення Івана Вишенського відбудеться 28 липня під час літургії на площі перед Успенським собором Києво-Печерської лаври.
«Преподобний Іоанн (Вишенський) 40 років подвизався на Афоні і відомий всім нам за шкільною програмою як видатний письменник-апологет. Такі письменники, як Іван Франко, Пантелеймон Куліш, дуже високо цінували його роботи, і вважали його одним з найвидатніших письменників-апологетів XVII століття. Збереглося 16 послань преподобного Іоанна (Вишенського), які він писав з Афону, підтримуючи своїх православних співвітчизників», — розповів митрополит Антоній.
Також митрополит Антоній відзначив, що Іван Вишенський жив у важкий період для православних, які у той час перебували під владою католицької Речі Посполитої.
Іван Вишенський — західноруський православний чернець, впливовий духовний письменник, антиуніатський публіцист і полеміст.
Він народився у місті Судова Вишня в Галичині (територія сучасної Львівської області). Точна дата його народження невідома, однак дослідники називають період між 1533–1550 роками. Іван походив з місцевого шляхетського роду Вишенських.
Відомо 16 творів Івана Вишенського. Це написані ним з Афону «Послання», відправлені на Русь разом з посланням афонських старців: «Послання до князя Острозького та всіх православних», з настановою «стояти в православ’ї», «Послання львівському братству і до отця Іова, скитника Маркової пустелі» — про те ж«, «Послання до решти відступників від православ’я Кирила, Іпатія і Рогози» — суворе викриття.
Точна дата смерті Івана Вишенського не встановлена, але історики вважають, що він помер між 1620-1630 роками.

http://vsiknygy.net.ua/news/45748/
Цікаві факти про богатирів

http://muzei-mira.com/kartini_russkih_hudojnikov/1321-opisanie-kartiny-bogatyri-tri-bogatyrya-vasnecova-1898.html

Богатирі - художні образи героїв у билинах, переказах і піснях, які захищали землі Київської Русі від нашестя ворогів.
Достеменно відомо, що під старість Ілля Муромець прийняв рішення закінчити свої дні ченцем і прийняв постриг у Феодосіївському монастирі (нині Києво -Печерська лавра), де і був пізніше похований, а після канонізований. Дослідження мощів показало, що на зріст богатир був близько 180 см, а хребет було деформовано можливо через перенесений в дитинстві параліч. Отже, можливо й не бреше казка про те, що Муромець на печі 33 роки просидів.
Добриню Микитовича багато хто ототожнює з літописним Добринею, дядьком князя Володимира (того самого, хто Русь хрестив).
У тверському літописі ім'я Олешко Поповича зв'язується з літом 1216, коли в битві при Калці богатир убив 70 осіб. Ім'я з часом було змінено на Альошу.
Ілля Муромець, Добриня Микитич та Альоша Попович в реальному житті ніколи не зустрічалися і жили в різний час.
Слово Богатир в російській мові запозичене з мов тюркської групи, де існує в різних формах: багатур, Бахадір, Багадур, батур, батир, батор, баатар і означає доблесний воїн, герой.
Червоноармійська будьонівка формою нагадувала середньовічну "еріхонку" або шелом з барміцей - частина обладунків билинних російських богатирів, за що відразу з появою отримала повсякденну назвуа "багатирка".
На зріст "богатирі", про яких писав М.Ю. Лермонтов у своєму вірші "Бородіно" (Не те, що нинішнє плем'я: Богатирі - Не ви), в середньому були 160-165 см.
Біблійний герой Самсон мав сім кос, і саме в цих косах була його могутня сила. Після того, як їх таємно зрізала коханка під час сну, богатир втратив свою силу.
Столиця Монголії Улан-Батор (монг. Улаанбаатар [ ʊɮɑ ː ŋ.bɑ ː т ʰ ɑ̆r ] - в перекладі з монгольської означає червоний богатир.
Цирковий акробат Валентин Дикуль зірвався з-під купола цирку, але з інвалідністю першої групи з компресійним переломом хребта в поперековому відділі, всупереч вироку лікарів, встав на ноги і став атлетом. А в 61 рік, у присутності журналістів зробив: Присід - 450 кг, жим лежачи - 260 кг й станова тяга – 460 кг.
Легендарний атлет і борець Іван Піддубний за 40 років не програв жодного змагання або турніру. 23 лютого 1926 він черговий раз став чемпіоном світу з боротьби у віці 55 років!
А от справжнім новонародженим богатирем став народжений в Італії в 1955 році хлопчик вагою в 10,2 кг і 76 см на зріст.
Українець Дмитро Халаджі побив рекорд стародавнього богатиря Бібона, піднявши камінь вагою 152 кг однією рукою. Відомому давньогрецькому атлету Бібону, який жив в VI столітті до н.е., вдалося підняти однією рукою камінь, вага якого складала 143,5 кг. До речі, цей камінчик до цих пір зберігається в музеї міста Олімпія.
У радянському фільмі "Ілля Муромець" брали участь 106 000 солдатів-статистів і 11 000 коней (найбільше число тварин у масовці за всю історію кінематографа ).
Джерело: http://i-fakt.ru
http://tsikave.ostriv.in.ua/publication/code-5F7F6B6FC7D8F/list-14DB2B54327
Вільям Шекспір, великий англійський драматург і поет

Шекспір народився і помер в один і той же день - 23 квітня.
На честь Шекспіра названий кратер на Меркурії.
Уже кілька сот років ідуть суперечки, чи був він справжнім автором творів, опублікованих під його ім'ям.

Агата Крісті, англійська письменниця

Під час Першої Світової війни Крісті працювала медсестрою у військовому шпиталі. Пізніше працювала в аптеці, тому добре розбиралася в отрутах, і багато вбивств в її книгах були скоєні саме за допомогою отрут.
Письменниця страждала дисграфією, тобто практично не могла писати сама. Всі її знамениті романи були надиктовані.
Браян Алдісс, знайомий Агати Крісті,  розповідав про її методи: «Вона дописувала книжку до останньої глави, потім вибирала найменш ймовірного  з підозрюваних і, повертаючись до початку, переробляла деякі моменти, щоб підставити його».

Артур Конан Дойл, англійський письменник

Письменник був окультистом і вірив в існування маленьких крилатих фей.
Дойль в оповіданнях про Шерлока Холмса описав багато методів криміналістики, що були ще невідомі поліції. Серед них - збір недопалків і сигаретного попелу, ідентифікація друкарських машинок, роздивляння в лупу слідів на місці події. Згодом поліцейські стали широко використовувати ці та інші методи Холмса. 
На надгробній плиті письменника вигравірувано лицарський девіз: «Вірний, як сталь, прямий, як клинок».


http://uman.m-tel.net/index.php/2013-05-17-14-45-40/interesnaya-informatsiya/1363-nevidomi-fakti-pro-vidomikh-pismennikiv
Александр Макендоский и Буцефал
Многие знают имя Александра Македонского (македонский царь с 336 до н. э.) – прославленного в веках завоевателя. Интересен тот факт, что конь Александра, по имени Буцефал, тоже запечатлелся в истории вместе со своим хозяином.
Мы хотим рассказать вам несколько интересных фактов о том, как этот конь был куплен будущим полководцем. Кстати говоря, об этом детально пишет известный древнегреческий философ и биограф Плутарх. Надеемся, что наши истории из жизни великих принесут вам, как минимум, новые знания.
Отвага Александра Македонского проявлялась с ранней юности. Однажды его отцу, Филиппу II, посоветовали купить хорошего 11-летнего жеребца по кличке Буцефал.
Тут надо заметить, что слово «Буцефал» происходит от греческого «Букефал», что значит «Бычьеголовый». И действительно, у предложенной лошади форма головы была необыкновенной и напоминала быка.
Стоимость, которую запросил торговец, была поистине царской: он назначил огромную сумму в 13 талантов, что равно приблизительно 340 килограммам серебра. По тем меркам это было невероятно дорого даже для очень хорошей лошади.
Однако учитывая тот факт, что животное было дикое и неукрощенное, Филипп, недолго думая, решил отказаться от покупки.
На это обиженный Александр, которому на то время было 10-11 лет, воскликнул:
- Отец, из-за того, что ты не умеешь, как следует ездить верхом, ты отказываешься от великолепной лошади!
На это македонский владыка, рассердившись, ответил:
- Бьюсь об заклад, что ты не обуздаешь его. Однако если тебе это удастся, - я куплю его для тебя.
Александр быстро вернулся, подошел к Буцефалу, схватил его за узду и повернул против солнца. Это он сделал потому, что сразу заметил, как конь пугается собственной тени. Затем он начал гладить, разговаривать и бегать рядом с жеребцом, придерживая его прыть. Когда Буцефал привык к голосу Александра и начал тяжело дышать, будущий полководец сбросил плащ и мгновенно вскочил на коня.
В ту же секунду лошадь стала извиваться, прыгать в разные стороны и вставать на дыбы, чтобы сбросить незнакомую тяжесть со спины. Мальчик, держась, что есть мочи, дал животному «выпустить пар» и привыкнуть к наезднику.
Так знаменитый Буцефал был укрощен Александром Македонским, после чего на долгое время стал верным спутником, другом и соратником будущего завоевателя мира.

Интересный случай произошел с боевым товарищем Александра в одном из походов на Персию. Варвары похитили царского любимца, вследствие чего Александр объявил:
- Если к назначенному времени мой конь не будет возвращен, я истреблю весь ваш народ.
Конечно, Буцефал был доставлен правителю в целости и сохранности. Казалось бы, простой случай из реалий войны того времени, но он наглядно демонстрирует то, насколько полководец был привязан к своему скакуну.
Также полезно знать, что у Буцефала была одна отличительная особенность: на его ногах были отчетливо видны рудименты пальцев.
В честь своего преданного друга, Македонский завоеватель назвал город, который носил имя «Буцефала». Этот город существует до сих пор в Пакистане, но сегодня он называется Джалалпур.
http://interesnyefakty.org/aleksandr-makendoskiy-i-butsefal/

Цікаві Факти Про Відомих Людей

1. Чарльз Діккенс завжди спав обличчям на північ. Письменник був переконаний у тому, що саме завдяки цьому його талант не гасне та стає ще кращим.

2. Альфред Нобель — вчений, який заснував премію для науковців усього світу. Він дуже переймався своєю репутацією пропаганидиста насилля, адже саме йому належить винайдення динаміта.


3. Одного разу Альберту Ейнштейну запропонували посаду лідера Ізраїля. Видатний фізик відмовився, мотивуючи це тим, що в нього не має додаткової голови для проблеми.

4. До того, ж Ейнштейн вчився на двійки й трійки з фізики та математики, а Моцарт взагалі не відвідував школу.

5. Е. Гаон — став відомими завдяки тому, що знав напам’ять дві з половиною тисячі книг.

6. Відомий археолог Шліман наполегливістю та тренуванням розвинув свої здібності настільки, що міг опанувати будь-яку іноземну мову за 6-8 тижнів.

7. Микола Гоголь не вирізнявся особливими успіхами в школі, а твори взагалі писав досить посередньо.

8. Виявляється не всім для повноцінного життя потрібна таблиця множення. Людвіг Ван Бетховен прожив життя, так і не навчившись множити.

9. Нотним листом Вагнер оволодів тільки в 20-річному віці..

10. Після відвідування Ватикану, де Моцарт прослухав яскравий багатоголосний духовний твір аллегрі, композитор зміг за одну ніч відтворити та записати точну копію цього твору.

11. Післямову до всіх свої наукових праць Ісаак Ньютон написав, коли йому було вже 72 роки.

12. Вже після 50 років Йоган Гете написав свої найкращі твори.

13. Зігмунд Фрейд писав практично щодня впродовж усього життя. Після його смерті залишилося близько 4000 тисяч листів, не рахуючи ті, які він знищив ще за життя. На свій архів Фрейд наклав табу, заповівши оприлюднити листи у два етапи: частина — після 2000 року, решта — у 2102 .

http://svetsolnca.blogspot.com/2014/12/blog-post_17.html#more



13 лютого 1769 року народився Іван Крилов - поет, байкар, видавець сатирико-просвітницьких журналів. Найбільше відомий як автор 236 байок, зібраних в дев'ять прижиттєвих збірок. Багато вирази з байок Крилова стали крилатими.
Виявляється, І.А.Крилов був і бібліотекарем, у 1812 р почав працювати до Імператорської Публічної бібліотеки.
Він прослужив в бібліотеці 29 років - спочатку помічником бібліотекаря, потім бібліотекарем і, нарешті, завідуючим Російським відділенням. Крилов протягом багатьох років вів бібліографічну роботу: устатковував тематичні списки, складав довідки. Він займався і безпосередньо видачею книг, але у старості це стало для нього важкою роботою.
Сучасники стверджують, що найчастіше другу половину дня він проводив лежачи на дивані, який стояв в читальному залі, а відвідувачам вказував на приготовлені для них книги або на шафу і просив брати, що їм потрібно.
У бібліотеці досі зберігаються бібліографічні картки, написані рукою І.А. Крилова. Зберігся його кабінет, диванчик, на якому любив відпочити.
Ми також відзначаємо день народження І.А.Крилова, хоча й по-своєму. Підготувала картку, яка може стати домашнім завданням до першого уроку за творчістю Крилова. Необхідно написати назви байок Крилова. Виконавши завдання, учні знатимуть, що героями творів є звірі, та можливо, щось і встигнуть прочитати)


Немає коментарів:

Дописати коментар

Підписатися на: Дописи (Atom)