ТАК МОЖНА ДОСЯГТИ УСПІХУ В ЖИТТІ
(Лист до українських школярів)
Дорогі старшокласники! Я ніколи не збирався бути вчителем, тому не маю наміру читати вам лекцію, але хочу поділитися з вами кількома життєвими правилами, які допомогли мені досягнути деяких успіхів. Моя філософія життя завжди була дуже проста: «Мале зроблене є завжди більше, ніж балаканина про найбільші подвиги».
Коли я був молодим хлопцем, то все любив прислухатися і говорити зі старшими. Багато з них радили мені стати адвокатом, щоб боронити правду в світі. Коли мені було 18-20 років, була війна і правничі школи були закриті. З технічних шкіл я вибрав молочарську. Після її закінчення мене призначили інспектором молочарень у моїй окрузі. Оскільки я закінчив навчання з відмінними оцінками, мені здавалося, що я дуже багато знаю про управління молочарнями. Я, напевно, і поводився, як усезнайко, і люди, які вже довго практично працювали в молочарнях, Відчували мою зверхність, і мені важко було з ними порозумітися. Минуло шість місяців, доки я збагнув, що ці досвідчені працівники молочарень хоч і не мають освіти і такого широкого теоретичного знання про молочарство, як я, зате знають кожну подробицю своєї праці. Вони швидко і вправно розв’язували проблеми, пов’язані з їхньою працею. Отже, практично їхні знання були не меншими, а лише інакшими за мої. Коли я це зрозумів і почав ставитися до тих людей, як до рівних або і кращих від мене, мені стало набагато легше співпрацювати з нашими. А щира співпраця між членами якої-небудь установи є надзвичайно корисна і /для установи, і для всіх її членів.
Для узгодження управлінням молочарнями інспектори (між якими я був наймолодший) часто з’їжджалися на спільні конференції. На цих конференціях під час обміну /гумками я відчув, що мої знання не є більші від їхніх, навпаки, мені бракує багатьох елементарних знань.
1945 року я опинився в Баварії (Німеччина). Відчуваючи потребу здобути більші знання, я закінчив середню школу і вступив на студії політичної економії, а рівночасно – в школу мов: німецької, іспанської і англійської. З моїх лекцій економіки я засвоїв собі два розумні правила. Перше підказав мені Гете: «Людина, яка будує своє життя, спираючись на плоди праці своїх рук і своєї голови, ніколи не розчарується». А до другого дійшов я сам: «Якщо хтось виробляє те, що потрібне людям, і робить це краще і більше, ніж інші, його прибутки будуть більші, і він отримає більше поваги від людей». Крім тих двох правил, я ще виплекав задля самодисципліни свою засаду: «Коли бачиш, що щось не є добре, зроби так, щоб було добре». Усе це разом можна підсумувати: «Не нарікай, роби добру роботу, а винагорода прийде*.
1949 року я прибув до Канади. Мені було 27 років, я мав знання ламаної англійської мови і сім долярів у кишені. Першою працею, яка мені трапилася, була дуже малооплачувана — миття посуду в ресторані. Молодий, амбітний і трохи освічений, я соромився, що змушений виконувати таку працю. Я казав собі: працюй, але тримай очі та вуха відкритими і шукай чогось кращого. Невдовзі я знайшов кращу і грошовитішу роботу.
З кожного періоду життя людина може винести щось позитивне. Нагородою для мене за чотири тижні миття посуду в ресторані було те, що за останні сорок років миття і к куду вдома завжди здається значно легшим завданням, і при нагоді я з приємною усмішкою згадую початок мого добробуту в так званому капіталістичному світі.
1950 року разом з двома приятелями ми заснували українську книгарню в Торонто і назвали її «Арка*. Ця книгарня не лише поширювала науку і культуру в українській громаді, а також виявилася дуже добрим джерелом заробітку. В 1954 році ми вирішили, що трьом спільникам уже затісно в одній крамниці і розійшлися.
Цього самого дня я нерозважливо погодився приєднатися до виробничо-будівельної спілки, яку заснували вісімнадцять інших українців. Я вживаю слово «нерозважливо», бо, як виявилося пізніше, фірма не мала того, про що мені по-секрету говорив один з її управителів, а мала дуже погану славу серед фахівців, клієнтів і кредиторів. У англійській мові є прислів’я: «Investigate Before invest* (перевір перед тим, як інвестувати). Я того моменту ще не розумів, і по-українськи повірив на слово (як пізніше виявилося — неправдиве), і попав, як це до сьогодні називаю, до українського колгоспу в Канаді Тут хочу підкреслити, що було нас 18 однакових українців, які хотіли самі в себе працювати і збагачуватися, — отже, наші бажання були однакові. Але замість того, щоб разом і віддано працювати для нашого спільного підприємства, кожен хотів з підприємства чим більше отримати для себе. Отже, працювали ми не доцентрово, а відцентрово: працювали, а прибутку не було. Коли в родині або спілці люди дбають тільки про свою користь, спільного добра бути не може.
1961 року я розрахувався зі спільниками зі збитками для себе і таким чином утік з «колгоспу», заснувавши своє власне будівельне підприємство. За чотири роки моє підприємство збільшилося в чотири рази, а моїх 16 спільників збанкрутували. В цьому невмінні і небажанні спільно працювати для спільного добра лежить причина, чому за 100 років життя в Канаді чи Америці ми, українці, не маємо жодного поважного спільного підприємства. Сьогодні ми бачимо, як укладається співпраця між нашим урядом і Верховною Радою України, і це – віддзеркалення тієї самої психічної настанови. Я навмисне замислився над цим, щоб спонукати вас, молодих, до того, аби, крім інших наук, ви вчилися співпрацювати один з одним. Я проваджу своє підприємство до сьогодні. Останніх 8 років будівельна ділянка в Канаді перебуває в складній, скрутній ситуації, але для того, хто сумлінно працює, знає своє діло і робить лише те, що вміє найкраще, ризик набагато менший.
Щиро дякую, що ви мали терпеливість вислухати коротку історію моєї ділової кар’єри. Я хотів її вам переповісти тому, що більшість із вас, напевне, задумується над тим, який життєвий шлях вибрати в цих складних часах. На мою думку, незалежно від того, який це буде шлях, ви починаєте його правильно, бо здобуваєте добру освіту. Я хочу також нагадати, що вам випадає на долю велика честь і велика відповідальність: будувати нову демократичну державу! Від кожного і кожної з вас у деякій мірі залежатиме добробут країни. Якщо зробите добре, то добре й буде. Зробите зле, то буде зле. Хочу сподіватися, що після здобуття освіти і ваших дипломів, ви будете творити добро для себе та інших.
Деякі з вас, може, думають, що зрозуміння мого життя і причини моїх успіхів у Канаді не мають жодного відношення до вашого життя в Україні. Так воно не є. Бо хоча Україна довгі роки існувала в межах радянської імперії і спиралася на політичну й економічну систему, яка виявилася відсталою і нежиттєздатною, тепер нова українська держава швидко стає інтегральною частиною світової спільноти. Цей процес особливо швидкий з огляду на блискавичний розвиток технології: факсів, теле- і електронної комунікації, інтернету, які поєднують всі країни в гак зване «глобальне село». В таких умовах закони, які вирішують науковий, професійний чи фінансовий успіх, однакові для людей в Канаді і Україні, Європі, Америці й Азії.
Радянська система відучила людей творчо працювати, прищепила їм інші якості: відмову від особистої ініціативи та відповідальності, зосередженості на своїй особистій користі. Я часто чую в Україні такі вислови: «О, якби я міг знайти собі таку-то посаду і якби мені платили так, як платять спеціалістам в Канаді чи в Америці…». Я не згоден з таким егоїстичним підходом до праці. Лише тоді, коли ми докладемо всіх зусиль і виконуватимемо добре працю, яку нам доводиться робити, незалежно від того, чи задовольняє вона повністю наші особисті амбіції і фінансові сподівання, – лише тоді ми доб’ємося успіхів. Виконуючи нашу роботу добре і совісно, ми почнемо любити її продукт. Директор банку, з яким я часто маю справу, любить повторювати прислів’я: «Чим більше працюєш, тим більше тобі щастить».
Я також вірю в те, що добрий працівник-спеціаліст зможе знайти для себе відповідну посаду. У всьому світі найбільший дефіцит робочої сили існує саме на найвідповідальніші і найоплачуваніші посади. Я завжди мав великі проблеми з добором добрих працівників для моєї фірми: не таких, які лише думали б про власну кишеню, але таких, які готові були б сумлінно працювати для розвитку фірми. У всьому світі важко знайти менеджерів, які виправдали б свою зарплату. Я готовий платити своїм працівникам навіть 100 000 доларів у рік, якщо вони доведуть мені, що вміють заробити для фірми 120 000 доларів.
Сьогодні багато молодих людей і в Україні і на Заході чваниться своїми удаваними здібностями і кваліфікаціями і вимагає високих зарплат, яких вони згодом не можуть виправдати, їх, може, й приймуть на працю, але за три – шість місяців звільняють. Це вказує на те, що треба знати себе і бути реалістом. Треба більше вимагати від себе, перш ніж вимагати цього від інших. Все в житті має свою ціну, і ми повинні знати вартість нашої праці у порівнянні із зарплатою, якої вимагаємо. Як я вже згадував, протягом перших чотирьох років у Канаді я чотири рази мріяв місце роботи в чотирьох різних фірмах. Я не знав ТОДІ, як співпрацювати з людьми, і мусив цього навчитися.
Хочу підкреслити ще одну справу, надзвичайно важливу в житті. Це – саме поняття чесності і етики. Коли людина має вже більше, ніж потрібно для існування, тоді життя перестає бути змаганням за заробіток, а стає грою. Кожна гра має свої засади і правила чесності. Бізнес має свої непохитні правила і засади, від яких чесний бізнесмен не повинен відступати. Гроші можна втратити і знову заробити, але коли бізнесмен втратить славу чесного гравця, він вже ніколи її не поверне. Тому раджу вам учитися чесної гри в бізнесі, бо це на все життя дасть вам набагато більше вдоволення і користі.
Кожному з нас треба навчитися співпрацювати з іншими, щоб спільно досягнути кращих результатів і збудувати краще життя. Ніхто не може досягнути дуже багато наодинці. Тому ми повинні бути вдячні тим, хто нам допомагає. Кожен директор і менеджер лише добрий настільки, наскільки добрі люди навколо нього. В моєму випадку моя донька, яка є водночас моїм діловим партнером, заслуговує на половину усього визнання, яке я отримую.
Якими значними не були б наші успіхи, ми завжди повинні знати, що досягнули їх за допомогою інших, і ми повинні поділитися з іншими нашими надбаннями. У кожному суспільстві є сильніші і слабші одиниці. Коли ви закінчите школу, можливо, своєю працею і талантом почнете заробляти більше, ніж вам самим потрібно. Тоді, повірте мені, що жертвувати на добродійні цілі, ділитися своїм добром з іншими, – це, мабуть, найкращий спосіб здобути почуття самовдоволення: я сильніший від слабшого. Я вирішив, що найкращим способом вжити мої надбання для загального добра буде підтримка науки і освіти. «Добра голова може здобути гроші, але гроші не можуть створити доброї голови!».
Я вірю в те, що спільним зусиллям всі ми зможемо зробити багато добра для нас самих і майбутніх поколінь. Вірю, що ваше покоління сьогоднішніх школярів і студентів у майбутньому збудує і утвердить добробут нашої української держави! Якщо працюватимемо щиро й віддано, з ентузіазмом і усмішкою, світ усміхнеться і до нас!
Бажаю вашим батькам і викладачам терпіння і віри у вас, а вам успіхів у навчанні, і в житті на загал. Щасти вам Боже.
Петро Яцик, 1997 рік.
https://naurok.com.ua/zbirnik-zavdan-dlya-pidgotovki-uchniv-5-klasu-do-mizhnarodnogo-konkursu-z-ukra-nsko-movi-imeni-petra-yacika-225887.html
1856, 27 серпня в селі Нагуєвичі (нині Дрогобицького району Львівської області) в родині селянина-коваля народився знаменитий поет, письменник, філософ, політик і громадський діяч Іван Якович Франко.
