середа, 8 листопада 2023 р.

 

Інтроверт, екстраверт і амбіверт: що означають ці типи характеру


https://lifestyle.24tv.ua/hto_takiy_introvert_ekstravert_ambivert_shho_znachat_tipi_harakteru_n1337590


Кожна людина відноситься до певного особистісного типу. Найбільше ми стикаємося з назвами інтроверт та екстраверт, і знаємо, що вони точно чимось відрізняються одне від одного, але чим? Хто такі інтроверти, які ознаки у екстравертів та яких людей можна назвати амбівертами – читайте далі.


Хто такий інтроверт?

Інтроверт – це тип особистості, який зосереджений на своєму внутрішньому світі, і лише трохи на зовнішньому. Попри свою нетовариськість, інтроверти можуть бути дуже приємними і цікавими співрозмовниками, якщо з ними правильно спілкуватися на цікаві для них теми.

Інтроверти не дуже балакучі, вони більше мовчать, але якщо знайти з ними правильний контакт, то представники цього типу особистості можуть розповісти багато цікавого. Інтроверти часто виявляються відданими і надійними друзями, на яких можна покластися. Але щоб стати другом інтроверта, треба заслужити його довіру.

В деяких випадках, інтроверти – загадкові люди, в яких прихований великий потенціал. В багатьох інтровертів живе геній, але він, як правило, спить. А щоб його розбудити і дозволити йому проявити себе повною мірою, потрібно допомогти інтроверту розкрити всі свої внутрішні можливості.
Ознаки інтроверта

Любить розслаблятися на самоті або у вузькому колі близьких друзів.

Друзями вважає лише тих, з ким склалися глибокі відносини.

Має потребу у відпочинку після якоїсь діяльності, навіть якщо це розвага.

Здається спокійним і врівноваженим.

Спочатку думає, а потім вже говорить або діє.

Відчуває порожнечу в голові, перебуваючи в групі людей або в стані стресу.

Не любить почувати себе перевантаженим роботою.

Хто такий екстраверт?

Екстраверт – це людина, яка відкрита світу та спрямована до людей. При розмові екстраверт дивиться співрозмовнику просто в очі, не відводячи погляд. Екстраверт може мати багатий внутрішній світ, хоча цей тип особистості часто плутають з людиною-базікою.



Екстраверти досить товариські і легко можуть знайти мову з новою людиною. В колективі ці люди – душа компанії, вони часто спілкуються на різноманітні теми. Бути веселим і життєрадісним, легко заводити знайомства – чудовий плюс. Втім необдумані дії дуже часто створюють незручності. Також і балакучість даного типу особистості може зіграти злий жарт, особливо при спілкуванні з більш продуманими інтровертами.


Екстраверти не зациклювються на невдачах та проблемах, тож особливих моральних проблем вони не відчувають, тому й вчаться на своїх помилках вкрай рідко.


Ознаки екстраверта

Любить бути в центрі подій.

Любить різноманітність, одне і те ж йому набридає.

Знайомий з багатьма людьми, вважає їх друзями.

Із задоволенням спілкується з чужими людьми.

Робота заряджає його, з нетерпінням береться за наступну справу.

Каже щось, не відчуваючи необхідності спочатку подумати.

Енергійна людина, яка схильна більше говорити, ніж слухати.

Хто такий амбіверт?

Амбіверт – це людина, яка не є ні екстравертом, ні інтровертом, а поєднує якості і одних, і інших. Амбіверт може поводися як екстраверт чи інтроверт в залежності від ситуації: то занурюватися в себе, то активно взаємодіяти з оточуючими.

Більшість людей – амбіверти, їхня поведінка змінюється залежно від ситуації, настрою та інших чинників.

В амбівертів поєднуються типи екстраверта та інтроверта

https://lifestyle.24tv.ua/hto_takiy_introvert_ekstravert_ambivert_shho_znachat_tipi_harakteru_n1337590

середа, 1 листопада 2023 р.

Лист до українських школярів Петра Яцика

 ТАК МОЖНА ДОСЯГТИ УСПІХУ В ЖИТТІ

(Лист до українських школярів)

Дорогі старшокласники! Я ніколи не збирався бути вчителем, тому не маю наміру читати вам лекцію, але хочу поділитися з вами кількома життєвими правилами, які допомогли мені досягнути деяких успіхів. Моя філософія життя завжди була дуже проста: «Мале зроблене є завжди більше, ніж балаканина про найбільші подвиги».

Коли я був молодим хлопцем, то все любив прислухатися і говорити зі старшими. Багато з них радили мені стати адвокатом, щоб боронити правду в світі. Коли мені було 18-20 років, була війна і правничі школи були закриті. З технічних шкіл я вибрав молочарську. Після її закінчення мене призначили інспектором молочарень у моїй окрузі. Оскільки я закінчив навчання з відмінними оцінками, мені здавалося, що я дуже багато знаю про управління молочарнями. Я, напевно, і поводився, як усезнайко, і люди, які вже довго практично працювали в молочарнях, Відчували мою зверхність, і мені важко було з ними порозумітися. Минуло шість місяців, доки я збагнув, що ці досвідчені працівники молочарень хоч і не мають освіти і такого широкого теоретичного знання про молочарство, як я, зате знають кожну подробицю своєї праці. Вони швидко і вправно розв’язували проблеми, пов’язані з їхньою працею. Отже, практично їхні знання були не меншими, а лише інакшими за мої. Коли я це зрозумів і почав ставитися до тих людей, як до рівних або і кращих від мене, мені стало набагато легше співпрацювати з нашими. А щира співпраця між членами якої-небудь установи є надзвичайно корисна і /для установи, і для всіх її членів.

Для узгодження управлінням молочарнями інспектори (між якими я був наймолодший) часто з’їжджалися на спільні конференції. На цих конференціях під час обміну /гумками я відчув, що мої знання не є більші від їхніх, навпаки, мені бракує багатьох елементарних знань.

1945 року я опинився в Баварії (Німеччина). Відчуваючи потребу здобути більші знання, я закінчив середню школу і вступив на студії політичної економії, а рівночасно – в школу мов: німецької, іспанської і англійської. З моїх лекцій економіки я засвоїв собі два розумні правила. Перше підказав мені Гете: «Людина, яка будує своє життя, спираючись на плоди праці своїх рук і своєї голови, ніколи не розчарується». А до другого дійшов я сам: «Якщо хтось виробляє те, що потрібне людям, і робить це краще і більше, ніж інші, його прибутки будуть більші, і він отримає більше поваги від людей». Крім тих двох правил, я ще виплекав задля самодисципліни свою засаду: «Коли бачиш, що щось не є добре, зроби так, щоб було добре». Усе це разом можна підсумувати: «Не нарікай, роби добру роботу, а винагорода прийде*.

1949 року я прибув до Канади. Мені було 27 років, я мав знання ламаної англійської мови і сім долярів у кишені. Першою працею, яка мені трапилася, була дуже малооплачувана — миття посуду в ресторані. Молодий, амбітний і трохи освічений, я соромився, що змушений виконувати таку працю. Я казав собі: працюй, але тримай очі та вуха відкритими і шукай чогось кращого. Невдовзі я знайшов кращу і грошовитішу роботу.

З кожного періоду життя людина може винести щось позитивне. Нагородою для мене за чотири тижні миття посуду в ресторані було те, що за останні сорок років миття і к куду вдома завжди здається значно легшим завданням, і при нагоді я з приємною усмішкою згадую початок мого добробуту в так званому капіталістичному світі.

1950 року разом з двома приятелями ми заснували українську книгарню в Торонто і назвали її «Арка*. Ця книгарня не лише поширювала науку і культуру в українській громаді, а також виявилася дуже добрим джерелом заробітку. В 1954 році ми вирішили, що трьом спільникам уже затісно в одній крамниці і розійшлися.

Цього самого дня я нерозважливо погодився приєднатися до виробничо-будівельної спілки, яку заснували вісімнадцять інших українців. Я вживаю слово «нерозважливо», бо, як виявилося пізніше, фірма не мала того, про що мені по-секрету говорив один з її управителів, а мала дуже погану славу серед фахівців, клієнтів і кредиторів. У англійській мові є прислів’я: «Investigate Before invest* (перевір перед тим, як інвестувати). Я того моменту ще не розумів, і по-українськи повірив на слово (як пізніше виявилося — неправдиве), і попав, як це до сьогодні називаю, до українського колгоспу в Канаді Тут хочу підкреслити, що було нас 18 однакових українців, які хотіли самі в себе працювати і збагачуватися, — отже, наші бажання були однакові. Але замість того, щоб разом і віддано працювати для нашого спільного підприємства, кожен хотів з підприємства чим більше отримати для себе. Отже, працювали ми не доцентрово, а відцентрово: працювали, а прибутку не було. Коли в родині або спілці люди дбають тільки про свою користь, спільного добра бути не може.

1961 року я розрахувався зі спільниками зі збитками для себе і таким чином утік з «колгоспу», заснувавши своє власне будівельне підприємство. За чотири роки моє підприємство збільшилося в чотири рази, а моїх 16 спільників збанкрутували. В цьому невмінні і небажанні спільно працювати для спільного добра лежить причина, чому за 100 років життя в Канаді чи Америці ми, українці, не маємо жодного поважного спільного підприємства. Сьогодні ми бачимо, як укладається співпраця між нашим урядом і Верховною Радою України, і це – віддзеркалення тієї самої психічної настанови. Я навмисне замислився над цим, щоб спонукати вас, молодих, до того, аби, крім інших наук, ви вчилися співпрацювати один з одним. Я проваджу своє підприємство до сьогодні. Останніх 8 років будівельна ділянка в Канаді перебуває в складній, скрутній ситуації, але для того, хто сумлінно працює, знає своє діло і робить лише те, що вміє найкраще, ризик набагато менший.

Щиро дякую, що ви мали терпеливість вислухати коротку історію моєї ділової кар’єри. Я хотів її вам переповісти тому, що більшість із вас, напевне, задумується над тим, який життєвий шлях вибрати в цих складних часах. На мою думку, незалежно від того, який це буде шлях, ви починаєте його правильно, бо здобуваєте добру освіту. Я хочу також нагадати, що вам випадає на долю велика честь і велика відповідальність: будувати нову демократичну державу! Від кожного і кожної з вас у деякій мірі залежатиме добробут країни. Якщо зробите добре, то добре й буде. Зробите зле, то буде зле. Хочу сподіватися, що після здобуття освіти і ваших дипломів, ви будете творити добро для себе та інших.

Деякі з вас, може, думають, що зрозуміння мого життя і причини моїх успіхів у Канаді не мають жодного відношення до вашого життя в Україні. Так воно не є. Бо хоча Україна довгі роки існувала в межах радянської імперії і спиралася на політичну й економічну систему, яка виявилася відсталою і нежиттєздатною, тепер нова українська держава швидко стає інтегральною частиною світової спільноти. Цей процес особливо швидкий з огляду на блискавичний розвиток технології: факсів, теле- і електронної комунікації, інтернету, які поєднують всі країни в гак зване «глобальне село». В таких умовах закони, які вирішують науковий, професійний чи фінансовий успіх, однакові для людей в Канаді і Україні, Європі, Америці й Азії.

Радянська система відучила людей творчо працювати, прищепила їм інші якості: відмову від особистої ініціативи та відповідальності, зосередженості на своїй особистій користі. Я часто чую в Україні такі вислови: «О, якби я міг знайти собі таку-то посаду і якби мені платили так, як платять спеціалістам в Канаді чи в Америці…». Я не згоден з таким егоїстичним підходом до праці. Лише тоді, коли ми докладемо всіх зусиль і виконуватимемо добре працю, яку нам доводиться робити, незалежно від того, чи задовольняє вона повністю наші особисті амбіції і фінансові сподівання, – лише тоді ми доб’ємося успіхів. Виконуючи нашу роботу добре і совісно, ми почнемо любити її продукт. Директор банку, з яким я часто маю справу, любить повторювати прислів’я: «Чим більше працюєш, тим більше тобі щастить».

Я також вірю в те, що добрий працівник-спеціаліст зможе знайти для себе відповідну посаду. У всьому світі найбільший дефіцит робочої сили існує саме на найвідповідальніші і найоплачуваніші посади. Я завжди мав великі проблеми з добором добрих працівників для моєї фірми: не таких, які лише думали б про власну кишеню, але таких, які готові були б сумлінно працювати для розвитку фірми. У всьому світі важко знайти менеджерів, які виправдали б свою зарплату. Я готовий платити своїм працівникам навіть 100 000 доларів у рік, якщо вони доведуть мені, що вміють заробити для фірми 120 000 доларів.

Сьогодні багато молодих людей і в Україні і на Заході чваниться своїми удаваними здібностями і кваліфікаціями і вимагає високих зарплат, яких вони згодом не можуть виправдати, їх, може, й приймуть на працю, але за три – шість місяців звільняють. Це вказує на те, що треба знати себе і бути реалістом. Треба більше вимагати від себе, перш ніж вимагати цього від інших. Все в житті має свою ціну, і ми повинні знати вартість нашої праці у порівнянні із зарплатою, якої вимагаємо. Як я вже згадував, протягом перших чотирьох років у Канаді я чотири рази мріяв місце роботи в чотирьох різних фірмах. Я не знав ТОДІ, як співпрацювати з людьми, і мусив цього навчитися.

Хочу підкреслити ще одну справу, надзвичайно важливу в житті. Це – саме поняття чесності і етики. Коли людина має вже більше, ніж потрібно для існування, тоді життя перестає бути змаганням за заробіток, а стає грою. Кожна гра має свої засади і правила чесності. Бізнес має свої непохитні правила і засади, від яких чесний бізнесмен не повинен відступати. Гроші можна втратити і знову заробити, але коли бізнесмен втратить славу чесного гравця, він вже ніколи її не поверне. Тому раджу вам учитися чесної гри в бізнесі, бо це на все життя дасть вам набагато більше вдоволення і користі.

Кожному з нас треба навчитися співпрацювати з іншими, щоб спільно досягнути кращих результатів і збудувати краще життя. Ніхто не може досягнути дуже багато наодинці. Тому ми повинні бути вдячні тим, хто нам допомагає. Кожен директор і менеджер лише добрий настільки, наскільки добрі люди навколо нього. В моєму випадку моя донька, яка є водночас моїм діловим партнером, заслуговує на половину усього визнання, яке я отримую.

Якими значними не були б наші успіхи, ми завжди повинні знати, що досягнули їх за допомогою інших, і ми повинні поділитися з іншими нашими надбаннями. У кожному суспільстві є сильніші і слабші одиниці. Коли ви закінчите школу, можливо, своєю працею і талантом почнете заробляти більше, ніж вам самим потрібно. Тоді, повірте мені, що жертвувати на добродійні цілі, ділитися своїм добром з іншими, – це, мабуть, найкращий спосіб здобути почуття самовдоволення: я сильніший від слабшого. Я вирішив, що найкращим способом вжити мої надбання для загального добра буде підтримка науки і освіти. «Добра голова може здобути гроші, але гроші не можуть створити доброї голови!».

Я вірю в те, що спільним зусиллям всі ми зможемо зробити багато добра для нас самих і майбутніх поколінь. Вірю, що ваше покоління сьогоднішніх школярів і студентів у майбутньому збудує і утвердить добробут нашої української держави! Якщо працюватимемо щиро й віддано, з ентузіазмом і усмішкою, світ усміхнеться і до нас!

Бажаю вашим батькам і викладачам терпіння і віри у вас, а вам успіхів у навчанні, і в житті на загал. Щасти вам Боже.

Петро Яцик, 1997 рік.

 https://naurok.com.ua/zbirnik-zavdan-dlya-pidgotovki-uchniv-5-klasu-do-mizhnarodnogo-konkursu-z-ukra-nsko-movi-imeni-petra-yacika-225887.html

вівторок, 3 жовтня 2023 р.

10 цікавих фактів про І.Я.Франка

 

1856 - народився Іван Франко

1856, 27 серпня  в селі Нагуєвичі (нині Дрогобицького району Львівської області)  в родині селянина-коваля народився знаменитий поет, письменник, філософ, політик і громадський діяч Іван Якович Франко.

10 маловідомих фактів про Івана Франка

понеділок, 11 вересня 2023 р.

Про складні і неповні речення

 




https://www.facebook.com/351792092292837/photos/a.351798782292168/1376536793151690/

Ті, хто любить Ван Гога , створюють свої шедеври...

Басейн

 https://www.facebook.com/photo/?fbid=286299620818828&set=a.247875444661246

Про Довженка


10 вересня - день народження Олександра Довженка.


Гордість України.
Олександр Петрович Довженко (10.09.1894-25.11.1956), український класик світового кінематографа.
О. Довженко - кінорежисер, сценарист, письменник, художник-графік, один із основоположників української кінематографії.
О. Довженко народився в с. В’юнище на Чернігівщині у селянській родині. Його батьки були неписьменними селянами. У родині Довженків було 14 дітей, та вижило лише 2 – Сашко та Поліна.
Навчався у Сосницькій початковій школі. З 1911 р. навчався у Глухівському вчительському інсінситуті.
Після закінчення інституту в 1914 р. учителював у Житомирі, Києві.
У 1917 р. вступив до Київського комерційного інституту на економічний факультет, де здобув вищу освіту на економічному факультеті (нині Київський національний економічний університет). Довженко вступив туди лише тому, що його атестат не давав можливості вступати до інших вищих навчальних закладів, і це був засіб здобути хоча б якусь вищу освіту. Вчився погано, бракувало часу та старанності.
Захопившись революцією, служив у петлюрівській армії. У 1919 р. його засудили до ув’язнення в концтаборах, та йому вдалося врятуватися.
У 1920 р. приєднався до КП(б)У, але згодом був виключений.
У 1921 р. був направили за кордон на дипломатичну службу (Варшава, Париж, Лондон).
У 1922-1923 рр. жив у Берліні, обіймав посаду секретаря генконсульства УСРР у Німеччині.
1923 р. повернувся до Харкова, почав працювати художником-ілюстратором гозети “Вісті ВУЦВК” та каракатуристом.Відвідував засідання «Гарту», був співзасновником ВАПЛІТЕ.
Через ВАПЛІТЕ зблизився з ВУФКУ, але у Харкові у той час єдиним драматичним мистецтвом був театр, а Довженка театр не цікавив.
В кіноіндустрію Довженко прийшов у 1925 р. - був стажистом у агітфільмі "Червона Армія".
У 1926 р. Довженко написав свій перший сценарій - повнометражну кінокомедію «Вася-реформатор», яка започаткувала дитячий кінематограф. Згодом здійснив першу самостійну постановку за власним сценарієм (короткометражна комедія «Ягідка кохання»). У 1927 р. поставив гостросюжетний фільм «Сумка дипкур’єра» (1926), в якому сам знявся в ролі кочегара.
📖🎬Творчий доробок О. Довженка - 14 фільмів, 15 сценаріїв і кіноповістей, понад 20 новел й оповідань.
🎬Найвидатніший фільм Олександра Довженка - «Земля» (1930) - німий художній фільм, поетична кінооповідь про події, пов’язані з колективізацією в Україні наприкінці 1920-х рр. та створення перших колгоспних комун і класову ворожнечу.
Це третій фільм трилогії О. Довженка, яку складають стічки «Звенигора», «Арсенал», «Земля». У трилогії вперше в історії кінематографу до фільму введено епічну, філософську та ліричну стихії.
«Земля» також є найвідомішим українським фільмом ХХ ст., який багатьма критиками вважається найкращим фільмом у всій фільмографії Довженка, деякими - одним з найкращих в історії кіно.
У початковій версії фільму автором музики виступив український композитор Лев Ревуцький.
В оригіналі «Земля» мала українські інтертитри, з яких уцілів єдиний фрагмент.
🌐Кінофільм мав грандіозний успіх у Європі, а згодом і у світі.
📰Після прем'єри в Берліні про О. Довженка з'являється 48 статей, у Венеції італійські кінематографісти називають Довженка «Гомером кіно».
🏆У 1930 р. Національна рада кінокритиків США визнала «Землю» найкращим іноземним фільмом.
🏆У 1958 р. на міжнародному конгресі кінокритиків в Брюсселі фільм назвали у числі 12 найкращих фільмів всесвітньої історії кіно.
🏛У 2015 р. ЮНЕСКО назвала «Землю» однією з п'яти головних стрічок у світовій історії.
❗Сьогодні топовий американський портал IMDB, який є одним з найбільших інформаційних ресурсів про кіно, оцінює «Землю» в 7,5 балів з 10.
🎬Першим знятим Довженком звуковим фільмом була стрічка «Іван» (1932). Тут застосовано публіцистичний прийом - документальні кадри у художньому фільмі.
Кіноповість «Україна в огні» (1943) зображує найтяжчий, найтрагічніший період Другої світової війни - німецьку окупацію України, порушено морально-етичні проблеми.
На «Мосфільмі» поставив художні фільми «Аероград» (1935), «Щорс» (1939), «Мічурін» (1949).
🎬Довженко також працював у документальному кіно. Разом з дружиною. Ю. Солнцевою, майстер зняв низку документально-публіцистичних фільмів: «Визволення», «Буковина - земля радянська» (1940); «Битва за нашу Радянську Україну» (1943), який був дубльований 26 іноземними мовами; «Перемога на Правобережній Україні та вигнання німецьких загарбників за межі українських радянських земель» (1944).
🎬За сценаріями та кіноповістями Довженка іншими режисерами знято фільми: «Поема про море» (1958), «Повість полум’яних літ» (1960), «Зачарована Десна» (1964), «Незабутнє» (1968), «Загибель богів» (1988; Київська кіностудія художніх фільмів, незавершений сценарій екранізував Є. Гуцало).
📖О. Довженко – визнаний літератор, який утвердив у літературі жанр кіноповісті, в якому від кіномистецтва взято динаміку і рельєфність зображення, від прози – епічність і психологізм.
📖Митець правював як новеліст. Головні ознаки новелістики Довженка - гострота і простота сюжету, яскравість зображуваних характерів, колоритна мова.Серед його творів новели «Ніч перед боєм», «Мати», «Стій, смерть, зупинись», «На колючому дроті», «Воля до життя», «Перемога» та інші), прозові мініатюри «Федорченко», «Невідомий», «Сіятель», «Бронза», публіцистичні статті «Ворог буде розгромлений», «Душа народу неподоланна», «Я бачу перемогу» тощо.
📖Довженко виступав також як драматург. Вистави за його п’єсами «Життя в цвіту» (1948) та «Потомки запорожців» (1943-53) йшли в багатьох театрах України.
Особистість О. Довженка є визначальною та впізнаваною як у вітчизняному, так і світовому кіномистецтві.
Сьогодні Київська кіностудія художніх фільмів носить ім’ям О.П. Довженка (1957), при ній працює музей і встановлено пам’ятник (1964, скульптор Л. Козуб, архітектор Б. Орлов).
09.08.1994 ім’ям Довженка названо астероїд.
🏅У 1995 р. встановлено Державну премію України в галузі кінематографії імені О. П. Довженка.


Я щойно здав у друк книгу "Титли і коми", де, зокрема, буде нарис і про видатного нашого земляка. Він зветься "Геніальний мученик, що так хотів повернутися додому".
Вашій увазі - фрагмент нарису. Книгу можна буде замовити, коли знатиму остаточну собівартість.
Звичайному українцю він уявляється у двох образах – як білоголовий Сашко, зачарований Десною, і як видатний кінорежисер, фільмів якого, щоправда, майже ніхто не бачив. Проте ці образи – дуже поверхові, бо в глибині їх – і особисті, і національні трагедії, через які боліло серце Олександра Довженка.
«Уві сні він говорить українською…»
Важко повірити, але в цьому ніхто не сумнівається – дружина Довженка Юлія Солнцева писала на нього доноси в КГБ. Там була і оця фраза, що винесена у підзаголовок. Власне, доля Довженка тут не оригінальна – доносила на чоловіка і дружина Володимира Сосюри. Та я впевнений, що й не тільки – просто історики ще не працюють активно у відкритих нещодавно архівах. Або ж соромляться зачіпати видатних і великих – так, наче їх велич применшиться від доносів рідних та близьких.
Олександр Довженко дуже хотів мати дітей. Проте Юлія Солнцева відповідала: «І свині розмножуються!». Прожили разом багато років, а одружилися офіційно майже перед смертю Довженка. Одруження дало підстави Солнцевій заволодіти правом на всі записи Довженка, які вона заборонила відкривати протягом 50 років. Поширивши при цьому чутку – мовляв, за наказом самого митця. Тому щоденникові записи стали доступні нам тільки порівняно недавно. І вони вражають. Бо там бачимо іншого Довженка – зболеного мученика епохи, влади і сім’ї. Та й то – ніхто ж не знає, що повикидала із записів Юлія Солнцева, адже всі, хто її знав, одностайно твердять про її цензурування …
«Шевченку було легше на засланні. До нього долітали птиці. Навколо мене пусто. Все вимерло, замовкло. Вся Україна. Невже я вмер уже? Невже мене нема?», - записує Довженко 29 липня 1945 року.
Юрій Яновський, друг Довженка, писав: «Солнцева, зневажаючи і ненавидячи українську культуру, весь час тягне Довженка у бік російської культури, відштовхує його від українських письменників і взагалі від українців». Ну, звісно, їй цілував руки Маяковський, говорили компліменти Брюсов і Бальмонт… А вона пішла за Довженком. Пішла, бо наказали? Чи відчула геніальність, якої не було в неї – актриси, що вже засяяла була в одному фільмі, але відчувала, що надалі слава обмине?
Відомий кінокритик Сергій Тримбач зустрічався з Юлією Солнцевою: «І раптом я побачив і почув злу, страшну бабу, яка заледве не матюкалася. І поки довів її до кабінетів, вона мене обізвала кілька разів невідомо за що – просто я, мабуть, їй не сподобався. У неї виходило, що всі українці – якісь ідіоти. Я був шокований. Навіть образ Довженка якось «змішувався» - оце він з такою жінкою жив?!».
Взагалі постать Солнцевої нероз’яснена досі – починаючи з прізвища. Дуже вже воно штучне, схоже на псевдонім. Сама вона писала, що її батько «часто менял места работы», хоча деякі дослідники осмілювалися написати, що він був власником книготоргівлі, відповідно, небідним чоловіком. Та й прізвище більш правдиве – Пєрєсвєтов. Батько її, за її ж словами, був із Білгородщини, добре знав українську мову і співав українські пісні та зі своїми друзями говорив таки українською. Сама ж вона про його долю після 1917 року ніде не говорила, хоча в довідці про Довженка 1934 року, як пише Сергій Тримбач, сказано, що Солнцева є дочкою «якобы какого-то видного члена антисоветской политпартии, учавствувавшего в контрреволюционном заговоре и сидевшего в Бутырках». Це пояснює залежність Юлії від спецслужб. Не була бідною й мати – працювала головною касиркою в магазині «Мюр і Мерліз» (тепер ГУМ). Мимохідь проходить і прізвище Юлії за першим (?) чоловіком – Осокова…
Його мали заарештувати в 1933 році. Але Солнцева дізналася – ну, звісно, хто, як не своя людина в НКВС, могла таке дізнатися? І з Києва таємно через Каспій аж якось вибралися до Москви. І Солнцева йде до могутнього голови Спілки письменників Фадєєва та через нього домагається зустрічі Довженка зі …Сталіним. Хтозна з яких міркувань, але тиран дарує життя українському кінорежисеру і відправляє у Сибір. Але не в заслання, а знімати фільм «Аероград». Фільм так собі, але для України Довженко був врятований, хоча і в духовних кайданах. Орден Леніна за цей фільм – як символ тих кайданів.
Коли в 1941 році Довженко, військовий кореспондент, на фронті потрапив у таке оточення, що вибратися було практично неможливо, Солнцева знову йде в НКВС. Цього разу до самого Лаврентія Берії. Чим вона його заворожила невідомо, але Берія посилає загін спеціального призначення (і це в хаосі першого року війни!) і Довженка рятують цілим і здоровим. А Солнцева у спогадах згадує кімнату відпочинку Берії, яка була за його кабінетом, і в ній – «умопомрачительная еда» та білі троянди, які тільки-но розквітли…В таку кімнату випадкові люди не заходять і білими трояндами перед абиким не виставляються, якщо не мають певних намірів…
Племінник Довженка Тарас Дудко згадував, що генерал КДБ Олександр Карабаінов говорив йому: Солнцева була їх агенткою і, не мудруючи, звалася у них «Юлькою»…
Тісні стосунки Юлії Солнцевої з НКВС були загальновідомими. Недарма уже після смерті Довженка, у 1960 – 1970-і роки, частим гостем її квартири був Філіп Бобков – глава всемогутнього 5-го управління КДБ. Що могло поєднувати їх? Уже ж не любов до кіно і, тим паче, не до Довженка. А це управління займалося не тільки контролем за інтелігенцією та переслідуванням дисидентів, головним у нього було конструювання майбутнього, якщо можна так висловитись – і це зовсім не патетично.
Йому було би безмірно легше, якби жив в Україні. Проте заздрісні людці, прикриваючись своїми титулами і званнями, виштовхали його з України. Він так і не пробачив цього Миколі Бажану – зокрема, й за те, що вивозячи з Києва комісарів, той покинув умирати в окупованому місті його батька.
Племінник Довженка Тарас Дудко переконаний, що й смерть 62- річного Олександра Довженка була невипадковою – мовляв, його отруїла Солнцева. Так це чи ні – можливо, можна було би дізнатися з кадебістських архівів у Москві, а вони відкриються ще нескоро…
https://www.facebook.com/