середа, 25 серпня 2021 р.

"Тіні забутих предків" — український шедевр, який увійшов в програму Гарварду

 "Тіні забутих предків" — цей фільм увійшов у двадцятку кращих картин світу всіх країн і народів.

Нещодавно Гарвардський університет включив його до списку обов’язкових для перегляду студентам, які претендують на вищий ступінь у кінознавстві.


Не можна назвати себе експертом кіно, якщо людина не бачила "Тіні забутих предків" – стрічку, якою захоплювалися Мартін Скорсезе та Федеріко Фелліні.

Фільм знімали 1,5 року, значно довше ніж планували. Параджанов не хотів поспішати та ігнорував численні догани за повільні зйомки.

Робив як відчував: коли вже був затверджений увесь акторський склад, в останню мить забрав головну роль у російського актора Геннадія Юхтіна й передав її Іванові Миколайчуку.

За спиною перешіптувались – цьому студенту всього 23 роки, і це взагалі його перша робота в кіно. Параджанов не зважав. Він готував шедевр.

Тож якщо потрібно було перезняти якусь сцену декілька разів, так і робили, і байдуже, що до місця зйомок потрібно було пробиратись десятки кілометрів через карпатські хащі.

Режисер розумів, якщо він не відчуватиме гуцулів – стрічка не вийде. Тому навідувався на весілля й похорони, ходив на полонини до вівчарів і єдиний з усієї знімальної групи жив не в готелі, а у звичайній гуцульській сім'ї – як сам він казав біля джерела натхнення.

Параджанов не допускав фальші. Замість статистів – справжні гуцули у своєму одязі. Народна музика й закадрові голоси теж у їхньому виконанні.

Інший режисер уже давно запросив би професійних співаків з Києва, але Параджанов садив на літак найбільш голосистих жителів Карпат і особисто допомагав заносити в салон літака триметрові трембіти.

Першими змонтований фільм побачили cамі гуцули 24-го серпня 1965 року. До сільського клубу запросили всіх акторів масовки. Для кожної жінки Параджанов привіз по квітчастій хустці.

Офіційна презентація в київському кінотеатрі "Україна" пройшла зі скандалом. На сцену піднялись Іван Дзюба, Василь Стус, В’ячеслав Чорновіл та виступили проти арештів серед інтелігенції.

Після такого стрічку фактично було заборонено до показу. А невдовзі вірменину приписали український буржуазний націоналізм. Утім, за кордоном стрічка зробила справжній фурор і зібрала 28 міжнародних відзнак.

http://ukrainemiroff.com/showNews/124

Максим Рильський – поет великого і щедрого таланту

 Все почалося спекотного літа, коли вродливий юнак, обдарований поет-початківець приїхав до Києва. Друзі допомогли влаштуватися вчителем української мови та літератури.

У колишнього гімназиста не було житла, Максим сподівався заквартирувати у друга Івана Очкуренка.

Саме тоді доля втрутилася в життя. Івана вдома не було, двері Максимові відчинила його дружина Катерина й попросила зачекати у вітальні. Нудьгуючи, Максим сів за фортеп’яно в кутку кімнати.

Як заграв улюблену “Ой одна я, одна, та й у батенька була”, до кімнати ввійшла Катерина й стиха заспівала. Саме в цей момент між ними проскочила іскра.

Рильський замешкав в земляка. Вчителював у Трудовій гімназії, а коли повертався додому, Катерина частувала його борщем. Жінка, старша на дев’ять років, опікувалася Максимом, наче рідним. Він грав на фортеп’яно, вона співала. Ці душевні надвечір’я зріднили їх. Вона закохалася до нестями у красеня Рильського, ерудита з витонченими манерами.

Спершу зраджений друг чинив закоханим усілякі перешкоди, не давав  залишатися наодинці. Згодом шантажував сином: мовляв, забере в матері дитину.

Максимові та Катерині навіть довелося викрасти шестирічного Жоржа. Вони якийсь час переховувалися у її подруги. Там Рильський освідчився Катерині. Закохані жили душа в душу. Дружина стала другом, порадником, першим читачем і першим критиком більшості поезій Рильського.

***

Максим Рильський народився 19 березня 1895 року в Києві. Його батько, етнограф, громадський діяч і публіцист Рильський Тадеуш-Томаш-Збіґнєв Розеславович, був сином поміщика Розеслава-Карла-Теодора-Яна Теодоровича Рильського і княжни Трубецької. Один з предків Рильських у XVII столітті був київським міським писарем. Прапрадід Ромуальд був учнем базиліянської школи і під час взяття Умані гайдамаками у 1768 році ледве не був страчений (за переказом, він заспівав православний гімн «Пречиста Діво, мати руського краю», це справило на ватажка гайдамаків таке враження, що він відпустив хлопця, а також решту засуджених на смерть поляків та євреїв).

Мати Максима Рильського, Меланія Федорівна Чуприна походила з простих селян, а син польського шляхтича і російської княжни Тадеуш Рильський одружився з нею другим шлюбом не лише з любові, а й з ідеологічних переконань, адже сам він був хлопоманом і зближався з простим народом усіма способами. Дід володів чималими маєтками на нинішній Житомирщині. Після смерті Тадея Розеславовича сім’я перебралася в родовий маєток Романівку, але коли настав час іти до школи, Максима відвезли назад у Київ. Навчався він у приватній гімназії Володимира Науменка, а жив у батькових друзів — переважно в Миколи Лисенка та в Олександра Русова. Не дивно, що Максим чудово грав на піаніно, знався на музиці, рано почав писати вірші, у 12 років уже друкувався, а в п’ятнадцять вийшла його перша збірка «На білих островах» (1910). Інші про таке могли хіба мріяти: сидиш за партою, а в шкільній бібліотеці твоя книжка стоїть на полиці.

Змалку познайомився з етнографом, дослідником і збирачем українських народних дум та пісень Д. Ревуцьким, актором і режисером П. Саксаганським, які справили на нього великий вплив. Після приватної гімназії Науменка Рильський у 1915–1918 роках навчався на медичному факультеті Київського університету Св. Володимира, потім на історико-філологічному факультеті Народного університету в Києві, заснованому за гетьмана Павла Скоропадського, але через бурхливі події революції й громадянської війни жодного з них не закінчив. Займався самоосвітою, вивченням мов, музикою. З 1919 до 1929 року вчителював у селі, зокрема й у Романівці, а також у київській залізничній школі, на робітфаці Київського університету та в Українському інституті лінгвістичної освіти.

Рильський почав писати рано, перший його вірш надруковано 1907, перша юнацька збірка поезій «На білих островах» вийшла 1910 року. Першою вже зрілою, що визначила появу видатного поета, була збірка «Під осінніми зорями» (1918, перевидана у понад пал. скороченому вигляді 1926).

У 1920-х роках Рильський належав до мистецького угруповання «неокласиків», переслідуваного офіційною критикою за декадентство і відірваність від сучасних потреб соціалістичного життя. Протягом десятиріччя вийшло десять книжок поезій, серед яких «Синя далечінь» (1922), «Поеми» (1925), «Крізь бурю і сніг» (1925), «Тринадцята весна» (1926), «Гомін і відгомін», «Де сходяться дороги» (1929), та декілька книжок поетичних перекладів, зокрема 1927 року — переклад поеми Адама Міцкевича «Пан Тадеуш».

Як і решта неокласиків, Рильський безпосередньо своєю творчістю не реагував на політичні події і протягом 1920-х років цілковито ізолювався від радянської дійсності, лише подеколи в одвертій формі (наприклад, у вірші «На світі є співучий Лянґедок») чи у вигляді іронічних «відступів» (як у «Чумаках» чи поемі «Сашко») виявляв обурення проти ідейно-політичної та літературної атмосфери, що панувала тоді (зокрема, у статті «Моя апологія, альбо самооборона», «Більшовик», Київ, ч.216, 23 вересня 1923). Така поведінка поета викликала гострі напади офіційної критики, що врешті закінчилося арештом НКВС у 1931, після чого він майже рік просидів у Лук’янівській тюрмі.

Після ув’язнення Остап Вишня забрав його до себе в Харків на кілька днів у гості. Його товариші-неокласики М. Драй-Хмара, П. Филипович, М. Зеров були репресовані й загинули в концтаборах.

Після ув’язнення, з 1931 року творчість Рильського зазнає змін, і в збірці «Знак терезів» (1932) проголосив активне сприйняття радянської дійсності, завдяки чому він єдиний з неокласиків урятувався від сталінського терору і був зарахований до числа офіційних радянських поетів.

Через зв’язки з колишніми неокласиками, у 1938 році поета звинуватили у “буржуазному націоналістичному підпіллі”. За розпорядженням НКВС поета мали розстріляти – нарком внутрішніх справ республіки Олександр Успенський планував його знищити, а не просто арештувати. Але врятувала Рильського “Пісня про Сталіна”, яку він навмисно написав разом з композитором Левком Ревуцьким у 1935-му році (на цьому наполіг Андрій Хвиля, заступник наркома освіти).

Його врятував перший секретар Компартії України Микита Хрущов, особисто зателефонувавши Йосипу Сталіну: “Товаришу Сталіне, як можна арештувати поета, який написав “Пісню про Сталіна”? Її співає вся Україна, народ вас не зрозуміє, якщо Рильського знищать”.

Диктатор хвилину помовчав і відповів: “Перекажіть тому дурню Успенському, щоб він у ці справи не втручався”. Це було останнім словом: “розстріляти чи помилувати”.

У роки Другої світової війни Рильський відродився та пробудив в українців національну свідомість, жагу до боротьби за Україну. Патріотичні поеми  “Слово про рідну матір”, “Жага” і “Неопалима купина” відновили історичну пам’ять народу, нагадали про його коріння.

Після завершення війни радянська влада цькувала поета за його щирість та відвертість, заборонила друкувати твориЗокрема, початком жовтня 1947 “Радянська Україна ” друкує статтю «Про націоналістичні помилки М.Рильського», Рильський винуватиться у «буржуазному об’єктивізмі, відсутності більшовицької партійності і забутті істини, що змістом радянської ідеології і культури була більшовицька ідейність… не оволодів основами марксистсько-ленінського світогляду… не позбувся впливу буржуазно-націоналістичної ідеології.»

Лише у 1957 році, після розвінчання культу Сталіна, тягар з поета зняли.

У радянську добу Рильський написав тридцять п’ять книжок поезій, кращі серед яких — «Знак терезів» (1932), «Літо» (1936), «Україна», «Збір винограду» (1940), «Слово про рідну матір», «Троянди й виноград» (1957), «Голосіївська осінь», «Зимові записи» (1964); чотири книжки ліро-епічних поем, багато перекладів зі слов’янських та західноєвропейських літератур, наукові праці з мовознавства та літературознавства. 1943 року його обрано академіком. У 1944–1964 роках Максим Рильський був директором Інституту мистецтвознавства, фольклору та етнографії АН України. 1960 року йому було при

Протягом 1948–1958 рр. М. Рильський редагував українські народні ліричні пісні, які вийшли у видавництві «Музична Україна» окремим друком та мали великий тираж, адже вони користувалися попитом у шанувальників української пісні, видань якої було недостатньо. З 1957 по 1964 роки Максим Тадейович – перший головний редактор журналу «Народна творчість та етнографія», з 1957 р. журнал видавався саме з такою назвою та висвітлював питання словесної, музичної і пісенної народної творчості (фольклор), розглядав аспекти розвитку хореографічного та образотворчого мистецтва, народного по­бу­ту, те­атраль­ної і кі­не­ма­то­графічної са­модіяльно­сті. Часо­пис ілю­стру­ва­вся ре­продукція­ми зраз­ків народного мистецтва і в роки головування М. Рильського мав величезний наклад – понад 12000 примірників.

Вірші Рильського, перекладалися багатьма іноземними мовами, відіграли вагому роль у розвитку української поезії та сучасної світової літератури, музичного мистецтва. Шедеври поетичного слова М. Рильського стали основою романсів, хорів, монологів, опер тощо. Маючи хист до написання лібрето, М. Рильський підготував текст до опери В. Золотарьова «Хвесько Андибер», зробив український переклад опери П. Чайковського «Євгеній Онегін», здійснив велику роботу з літературного редагування опер М. Лисенка, С. Гулака-Артемовського («Запорожець за Дунаєм»), кантат К. Стеценка «Єднаймося», «Шевченкові» тощо.

Синтез музичного мистецтва і поезії становив особливу рису творчого стилю Рильського, який проніс через все життя захоплення українською мовою, народною піснею, музичним мистецтвом, маючи природний талант музикування та глибоке розуміння мистецьких явищ.

Помер Максим Тадейович Рильський – український поет, перекладач,публіцист, громадський діяч, академік АН України – 24 липня 1964 року. Поховано його у Києві, на Байковому кладовищі.

Вшанування пам’яті

У 1965 році на честь Максима Рильського було названо вулицю в Києві, на якій він жив і працював у 1951–1964 рр. (кол. вул. Радянська). Поруч з цією вулицею розташовано Голосіївський парк, у 1964 році також названий на честь Максима Рильського. У2003 році біля центрального входу до парку було відкрито пам’ятник поету (автори — скульптор П. Остапенко та архітекторО. Стукалов). У будинку, де жив Максим Рильський (нинішня адреса — вул. Максима Рильського, 7), з 1968 р. працює літературно-меморіальний музей поета. Перед будинком-музеєм встановлено бронзовий бюст М. Рильського (скульптор — О. Ковальов). У 1972 році Постановою Ради Міністрів УРСР була заснована щорічна премія ім. Рильського за кращий художній переклад.

https://onlyart.org.ua/

https://ukrainianpeople.us/%d0%bc%d0%b0%d0%ba%d1%81%d0%b8%d0%bc-%d1%80%d0%b8%d0%bb%d1%8c%d1%81%d1%8c%d0%ba%d0%b8%d0%b9-%d0%bf%d0%be%d0%b5%d1%82-%d0%b2%d0%b5%d0%bb%d0%b8%d0%ba%d0%be%d0%b3%d0%be-%d1%96-%d1%89%d0%b5%d0%b4%d1%80/

Маруся Чурай: правда і вигадки про українську Сапфо

 




Саме так – українською Сапфо – полтавчанку Марусю Чурай називають історики, літератори і знавці її творчості: за створення фактично першої української жіночої і романтичної лірики. А ще Марусю Чурай іменують дівчиною-легендою: в її житті художні образи тісно переплетені з реальними фактами. Навіть дата її народження не є точною – близько 1625 року, у часи Хмельниччини. Тому кожне нове покоління, читаючи про народну співачку, лише здогадується, що ж правда, а що ні…

Маруся Чурай походила з козацького роду

Батько Гордій Чурай був полковим осавулом, запальним та відважним, і страчений у Варшаві після битви проти поляків, коли Марусі ледь сповнилося 13 років. Гордія вважали народним героєм, а до вдови та доньки ставилися з великою шаною.

Марусю вважали дуже вродливою

Письменник середини XIX сторіччя Олексій Шкляревський у нарисі “Маруся Чурай, малоросійська співачка” так описував дівчину: «Дрібненька (тобто невелика на зріст, трохи худорлявенькая, мініатюрна складена), струнка, як струна, з маленьким, але рельєфно окресленим під тонкою вишитою сорочкою бюстиком, з маленькими ручками і ніженьками. з привітним виразом ласкавого, матового кольору, засмаглого личка, на якому виступав рум’янець, з карими очима під густими бровами і довгими віями…

Голівку дівчини покривало розкішне, чорне як смола, волосся, заплетене ззаду в густу широку косу до колін. Чарівність дівчини довершував маленький ротик з білими, як перламутр, зубками, закритий, мов червоний мак, рожевими губками… Але при цьому у Марусі було круте, трохи випукле гладеньке, сухе чоло і трохи дугоподібний, енергійний, з горбинкою ніс».

Маруся Чурай склала понад 40 пісень

Власне, завдяки цьому вона стала знаною не лише на Полтавщині, а й серед простого українського люду. За переказами, вона віршувала і наспівувала просто у розмові, і її рядки вмить підхоплювали інші – молодь, козаки, селяни. Її найвідоміші пісні: “Засвистали козаченьки”, “Віють вітри, віють буйні…”, “Сидить голуб на березі”, “Зелененький барвіночку”, “Нагороді верба рясна”, “Котилися вози з гори”, які досі співають в народі.

Нещасливий любовний трикутник

Марусю без тями кохав Іван Іскра – син гетьмана Якова Остряниці, а вона сохла за Григорієм Бобренком, сином полкового хорунжого. Навіть потайки з ним заручилася, що у перекладі на наші часи означає – віддалася.

Чотири роки Маруся чекала його з війни, а після повернення дізналася про його зраду. Начебто під впливом матері Гриць одружився із донькою заможного осавула Галею Вишняківною.

Маруся страждала, злягла і хотіла втопитися, але від самогубства її врятував закоханий Іван Іскра. Однак хлопець не зміг запобігти іншому відчаю дівчини. За переказами, незабаром Маруся побачила на вечорницях молоде подружжя і не витримала. Знайшла спосіб закликати Гриця на перемовини, зварила отруйне зілля – собі, щоб накласти руки, якщо він не прийде. Гриць прийшов до Марусчі Чурай, ненароком випив зілля й тут же помер. Марусю судили за навмисне вбивство.

Дівчину приговорили до відсічення голови. Але від страти дівчину знову врятував закоханий Іван – він привіз грамоту Богдана Хмельницького про помилування.

Документ досі зберігається у матеріалах козацького законодавства XV-XVII ст. у Центральній науковій бібліотеці АН України. Написано в ньому наступне: «В розумі ніхто не губить, кого щиро любить. Отже, і карати без розуму не доводиться, а тому наказую: зарахувати голову полтавського урядника Гордія Чурая, відрубану ворогами нашими, заради чудових пісень, що вона їх складала. Надалі ж без мого наказу смертних вироків не здійснювати. Марусю Чурай з-під варти звільнити». Втім, це не продовжило життя народній співачці.

Маруся Чурай померла у 28 років

Справжня причина її смерті так і залишилася загадкою. Одні джерела вказують, що Маруся у в’язниці підхопила сухоти і після звільнення дуже хворіла, що й призвело до смерті. Інші джерела свідчать про кількарічну покуту в монастирі, куди Маруся відправилася після суду, аби замолити свій гріх. Начебто її поховали у Полтаві. Запис про смерть Марусі був у повітових книгах, але всі вони згоріли після пожеж різних часів

Половина пісень Марусі Чурай дійшла до наших днів завдяки невідомому бухгалтеру на прізвище Селегень. Він записав їх у рукописний альбом ще у 1853 році з припискою, що пісні ці створенi “Марусею, дочкою бравого полтавського урядника Гордія Чурая». Серед них були: “Засвистали козаченьки”, “Віють вітри, віють буйні…”, “Сидить голуб на березі”, “Зелененький барвіночку”, “На городі верба рясна”, “Котилися вози з гори”, «Шумить-гуде дібровонька».

Авторству Чурай приписують також відому пісню “Ой, не ходи, Грицю, та й на вечорниці” саме після трагічної події і вбивства коханого.

Увічнена жіноча доля

Любовна історія Марусі Чурай лягла в основу багатьох творів та досліджень. Велику кількість матеріалів про неї зібрав Григорій Квітка-Основ’яненко. Але на жаль, вони загублені разом з архівом письменника.

Перший художній твір про співачку написав Григорій Бораковський середини ХІХ сторіччя зі слів старого козака з Полтавщини. Через кілька років Володимир Самійленко присвятив їй віршовану драму «Маруся Чураївна», Ольга Кобилянська – повість «У неділю рано зілля копала». Левко Боровиковський склав свою «Чарівницю», а Степан Руданський – «Розмай». Борис Олійник – поему «До тієї Чураївни (Парубоцька балада)», Михайло Старицький написав драму «Ой, не ходи, Грицю, та й на вечорниці», а Ліна Костенко – історичний роман у віршах, відзначений Шевченківською премією.

https://ukrainianpeople.us/%D0%BC%D0%B0%D1%80%D1%83%D1%81%D1%8F-%D1%87%D1%83%D1%80%D0%B0%D0%B9-%D0%BF%D1%80%D0%B0%D0%B2%D0%B4%D0%B0-%D1%96-%D0%B2%D0%B8%D0%B3%D0%B0%D0%B4%D0%BA%D0%B8-%D0%BF%D1%80%D0%BE-%D1%83%D0%BA%D1%80%D0%B0/?fbclid=IwAR1iOoUEY0vvPp8xsDlZoC2Zxk4uzd_26Pdke1tjE6vSt_1Ja2cUICVZow4


Одного разу, вже будучи мільйонером, Генрі Форд приїхав у справах в Англію….

 Одного разу, вже будучи мільйонером, Генрі Форд приїхав у справах в Англію. У довідковому бюро аеропорту він поцікавився будь-яким дешевим готелем, аби це було недалеко.

Службовець глянув на нього – обличчя його було відомим. Газети часто писали про Форда. І ось він стоїть тут – в плащі, який виглядає постарше його самого і питає про дешевий готель. Службовець невпевнено запитав:
– Якщо я не помиляюся, ви – містер Генрі Форд?
– Так, – відповів той.
Службовець здивувався:
– Нещодавно біля цієї стійки я бачив вашого сина. Він замовляв найдорожчий номер, і дуже переживав, щоб готель був найкращим. А Ви запитуєте дешевий готель і носите плащ, який, схоже, старший за вас. Невже ви економите гроші?
Генрі Форд, злегка подумавши, відповів:

– Мені нема чого зупинятися в дорогому готелі, тому що я не бачу сенсу переплачувати за непотрібні мені надмірності. Де б я не зупинився, я – Генрі Форд. І не бачу великої різниці в готелях, адже і в дешевому готелі можна відпочити не гірше, ніж в найдорожчому. А це пальто – так, ви праві, його носив ще мій батько, але це не має ніякого значення, адже і в цьому пальто я все одно Генрі Форд.
А мій син ще молодий і недосвідчений, тому боїться, що подумають люди, якщо він зупиниться в дешевому готелі. Я ж не турбуюся про думку оточуючих про мене, тому що знаю собі справжню ціну. А мільйонером я став тому, що вмію рахувати гроші і відрізняти справжні цінності від фальшивих.

https://coma.in.ua/39803

“Непрожите життя породжує печалі”… Наймудріша притча, яку мені довелося коли-небудь чути!

 Наймудріша притча, яку мені довелося коли-небудь чути!

Гарна притча про справжні життєві цінності

 Колись, дуже давно, на Землі був острів, на якому мешкали усі духовні цінності. Та одного разу вони зауважили, що острів почав опускатись під воду. Усі цінності сіли на свої кораблі і поплили світ за очі. Залишилась тільки Любов.

Вона чекала до останнього, але коли вже чекати було нічого, їй теж закортіло податися геть. Тоді вона звернулась до Багатства і попросилась до нього на корабель. Але Багатство відповіло:

– На моєму кораблі багато дорогоцінностей і золота, для тебе тут не вистачить місця.

Коли повз пропливав корабель Суму, вона попросилась до нього, але той відповів:

– Вибач, Любове, я такий сумний, мені треба завжди залишатися на самоті.

Тоді Любов побачила корабель Гордості і попросила про допомогу її, але та сказала, що Любов порушить гармонію на її кораблі.

Поруч пропливала Радість, але вона така була перейнята веселощами, що навіть не почула, як її кликала Любов.

Тоді Любов впала у відчай. Але раптом вона почула голос десь позаду:

– Ходімо, Любове, я заберу тебе з собою.

Любов озирнулася і побачила старого. Він довіз її до суші, і коли старий поплив, Любов спохопилась, адже вона забула запитати його ім’я.

Тоді вона звернулась до Знання:

– Скажи, Знання, хто врятував мене? Хто був цей старий? Знання подивилось на Любов:

– Це був Час.

– Час? – перепитала Любов. – Але чому він врятував мене?

Знання ще раз поглянуло на Любов, потім вдалеч, куди поплив старий:

– Тому що тільки Час відає, якою важливою в житті є Любов.

https://www.istoriyi.com/2529/

“Справжні цінності передаються з покоління в покоління”: історія, що надихає

 На змаганнях з бігу спортсмен Абель Мутай, представник Кенії, зупинився всього в кількох метрах від фінішної лінії, подумавши, що закінчив перегони. Іспанський спортсмен Іван Фернандес був прямо позаду нього і зрозумівши, що відбувається, став кричати кенійцю Абелю, щоб той продовжував бігти, але Мутай не розумів іспанську. Тоді іспанський спортсмен буквально доштовхав його до перемоги.

“Чому ж ти все-таки дозволив кенійцю виграти?”- запитали іспанця після перегонів. «Я не дозволяв йому виграти, він і так виграв», – відповів Іван. Журналіст продовжував: «Ви могли б виграти замість нього!» Іван подивився йому у вічі й промовив: «Але якою б була цінність моєї перемоги? Яка буде честь цієї медалі? Що б подумала про це моя мама?»Цінності передаються з покоління в покоління.

https://www.istoriyi.com/7632/

«Перевірені часом рецепти краси». Одрі Хепберн

 «Прекрасні ті уста, які часто вимовляють добрі слова.

Прекрасні ті очі, які намагаються бачити в людях одне тільки хороше.

Стрункою буде фігура того, хто розділить свою їжу з голодним.

І волосся стане як шовк, якщо їх кожен день буде гладити дитина.

Хочеш прямої постави – тоді тримайся і пам’ятай, що ти – приклад для свого попутника.

Разом з майбутнім ми вручаємо тобі наше минуле.

Турбота про ближнього ніколи не вийде з моди.

Люди, навіть більше ніж речі, потребують щоденного струшування, реставрації, догляду…

Ніколи ніким не зневажай.

Пам’ятай, якщо тобі потрібно рука допомоги, ти завжди знайдеш її в своїй долоні.

А коли ти підростеш, ти дізнаєшся, що тобі дано дві руки: одна – допомагати собі, інша – допомагати ближнім ».

https://www.istoriyi.com/7887/

Повчальна історія про те, як важливо цінувати власні знання та досвід. Прочитайте і задумайтесь!

 Двигун гігантського корабля зламався і ніхто не зміг полагодити, тому найняли інженера-механіка з більш, ніж 40-річним стажем. Дуже ретельно оглянув двигун зверху вниз. Побачивши все, інженер розвантажив сумку і дістав маленький молоток. Він без проблем вдарив по стратегічним пунктам. Незабаром двигун знову запустився. Двигун відремонтований!

Як за допомогою шматка пластиліну пояснити дитині географію

 


https://tutka.ua/yak-za-dopomogoyu-shmatka-plastylinu-poyasnyty-dytyni-geografiyu/?fbclid=IwAR0ghnazr58HHfWZNUcK1XvrLkMHAyZCrFyN7NLoCZddKC9P05eMK42y7YY

Україна!!!!

 

Інститут мовознавства імені O.O.Потебні НАН України

Читайте книги!!!! Чому?????

https://www.facebook.com/KiruhaOptimist/videos/139995721581486 

понеділок, 16 серпня 2021 р.

Древнегреческая шуточная доска обьявлений

 

https://www.facebook.com/photo/?fbid=1316742635407795&set=gm.4128515800577426

Найважча робота - це робота над собою


 https://www.facebook.com/photo/?fbid=526628771729087&set=gm.1203353086829728

Реалії нашого життя

 

https://www.facebook.com/photo/?fbid=2952334088412957&set=gm.1213015432459856

Яким буде навчання з 1 вересня: структура нового навчального року

 Вже майже пройшла половина літніх канікул, тож школи ретельно готуються до початку нового навчального року. Яким він буде та чого чекати учням – читайте у статті.

Джерело:

Ukr.Life

Конспекти першого уроку 2021 н.р.

https://erudyt.net/vixovni-zaxodi/konspekti-do-1-veresnya?fbclid=IwAR3hVrvT4jXEEH0NH2AHgybKVoggKK01znGXZ8QqUm3DHfpUg-nphSwl0ow 

Чому нас кидають ті, кому ми допомагали у важкі часи?

 


Будь добр к птицам...


 https://www.facebook.com/photo/?fbid=2591826477780093&set=gm.1901563013380109

Цінуйте те, що маєте!!!!

 https://www.facebook.com/Ivan.Dzen75/videos/131441812431271

Почему у учителей такой длинный отпуск????

 


https://www.facebook.com/mathznu/photos/a.684742411700942/1664623107046196/

или

Математичний факультет ЗНУ



Мудра притча