«Вінок сонетів»
(музично-поетичний вечір,
присвячений 450 – річчю від дня народження В. Шекспіра
для учнів 8-9 класів)
Зал святково прикрашений.
Звучить музика з кінофільму «Ромео і Джульєтта».
Ведуча (на фоні музики). Навесні 1576 року на північній околиці Лондона розпочалося дивне будівництво.
Нова споруда була овальної форми, без даху й без вікон, лише двоє дверей. Упродовж стіни були розташовані галереї, розділені перегородками. У центрі – сцена. Завіси не було – сцена весь час залишалася відкритою, лише задня її стіна прикривалася полотном.
Завідував будівництвом чоловік на ім’я Джеймс Бербедж. Він на свої заощадження розпочав будівництво того, що згодом отримало назву «Театр».
Ідея Бербеджа невдовзі себе виправдала. І через деякий час, у пообідню пору (адже вистави проходили при денному світлі, й глядачі мусили встигнути завидна повернутися до міста) лондонці йшли до цієї незвичної будівлі.
А згодом, приблизно у 1586 році в «Театрі» з’явився молодий чоловік зі Стретфорда-на-Ейвоні. Покинути рідні місця й шукати щастя в столиці йому довелося не з власної волі. Чи то він займався браконьєрством на землях одного впливового поміщика, був упійманим і втік від покарання; чи написав про нього сатиричну поему, текст якої до наших днів не зберігся; чи просто полаявся і ледь не побився з майстром, у якого був учнем, – це достеменно невідомо. Припускають, що залишити в Стретфорді дружину і трійко маленьких дітей, а самому рушити на досить сумнівні заробітки до Лондона його змусила надзвичайна пристрасть до лицедійства, – але якщо зважити на те, що професія актора на той час вважалася заняттям низьким, несерйозним, а то й просто мізерним, – саме у цю версію віриться найменше.
Проте, наш юнак таки опинився в «Театрі». За легендою, він почав з того, що стеріг перед лондонським театром коней вельможних панів, які відвідували вистави.
Акторської кар’єри він так і не зробив, зате досить швидко він досяг успіхів на іншій ниві – приблизно з 1590 року взявся за перо, а у 1599 році, коли було побудовано новий театр під назвою «Глобус», цей чоловік став одним із його співвласників.
Ім’я цієї людини відоме цілому світові. Хоча досить-таки непросто повірити в те, що саме він, Вільям Шекспір, син майстра з виготовлення рукавичок, уродженець провінційного Стретфорда, Вільям Шекспір, який не мав високої освіти й не «обертався» у шляхетних колах, який навіть у своєму заповіті згадав про «друге за якістю ліжко», але й півсловом не обмовився про «якусь там літературу», – що це саме він створив «Гамлета», «Ромео і Джульєтту», «Отелло», «Короля Ліра» і звичайно ж сонети – неперевершену перлину поетичного мистецтва.
Звучить музика.
На її фоні звучить англійською мовою сонет 130.
Потім цей сонет читається українською.
Її очей до сонця не рівняли,
Корал ніжніший за її уста,
Не білосніжні пліч її овали,
Мов з дроту чорного коса густа
Троянд багато зустрічав я всюди,
Та на її обличчі не стрічав,
І дише так вона, як дишуть люди, –
А не конвалії між диких трав.
І голосу її рівнять не треба
До музики, милішої мені,
Не знаю про ходу богинь із неба,
А кроки милої – цілком земні.
І все ж вона – найкраща поміж тими,
Що славлені похвалами пустими.
Ведуча. Сонети Шекспіра… Їх налічується 154. Вони не становлять єдиного циклу. Це – порив душі. Герої сонетів – білявий юнак і смаглява дама.
Хто ж вона «Смаглява леді сонетів»? Одні вважають, що це італійка Емілія Бассано, а інші кажуть, що під маскою «Смаглявої леді» ховається придворна дама англійської королеви Єлизавети Мері Фітон. Щодо постаті Мері Фітон, ніколи ніяких запитань не виникало, адже, поговорюють, Шекспір навіть був у неї закоханий, а от прізвище Емілії Бассано з’явилося на небосхилі шекспіріани не так давно.
Певний час існувала думка, що, насправді, такого письменника, як В. Шекспір не існувало. А під псевдонімом «Шекспір», що у перекладі означає «той, що потрясає списом», працювало 56 осіб, серед яких були і Френсіс Бекон, і граф Ретленд, і Крістофер Марло, і навіть англійська королева Єлизавета І. Саме її кузена лорда-камергера Генрі Хансдона кликали Шекспіром і саме йому приписують написання славетних сонетів.
Тривалий час Хансдону відмовляли в авторських правах на твори Шекспіра, та дослідники з’ясували, що у цьому є і певна доля провини самого лорда-камергера, який не бажав, аби його асоціювали з Шекспіром, оскільки в сонетах писалися речі, які він хотів приховати від суспільства. Наприклад, зв'язок з Емілією Бассано, яка зрадила йому з графом Саутгемптоном – і Хансдон мав підстави бідкатися в 133 та 134-му «сонетах Шекспіра», що його кохана йому зраджує. Та й у 128-му сонеті написано, що смаглява леді грає на клавішному інструменті, а Емілія справді вміла це. А в 150-му сонеті його автор запевняв, що підібрав кохану із жалю, а Емілія справді стала утриманкою Хансдона після того, як осиротіла.
У 124-му сонеті автор зізнається, що він – бастард (позашлюбний син) Фортуни, позбавлений батька, а англійський король Генріх VІІІ справді не визнав лорда-камергера своїм сином. У 25-му сонеті сказано, що автор відрізаний долею від титулів, а Хансдону справді дістався лише титул барона, тоді як іншому позашлюбному синові Генріху VІІІ – герцогський. Навіть факти безрезультатного водолікування відтворені в 153 і 154-му сонетах.
Правда це чи ні, не відомо. Донині літературознавці сперечаються над питанням існував Шекспір чи ні. Але нам у спадок залишилися його трагедії, і комедії, а також сонети. Пропонуємо Вам прослухати перераховані вище сонети – 25, 124, 128, 133, 134, 150.
Читаються сонети на фоні музики.
Сонет 25
Нехай комусь від щедрої планети –
Високі титули, гучна хвала.
Таких дарів не дістають поети, –
Мені зоря любов твою дала.
Цвіте, мов соняшник, в красі великій
Улюбленець могутнього царя.
Та куца ласка царського двора –
Щез фаворит невдячного владики.
Військовий вождь, по тисячній звитязі
Лиш раз один розбитий у бою,
В неласку падає, живе в зневазі,
І владу, й честь утративши свою.
Мені ж від зір найбільша честь припала:
Твоя любов, велика і тривала.
Сонет 124
Була б моя любов дитям нагоди
Чи долі байстрюком, гріхом батьків,
То місце б їй примхливий час находив
Серед квіток або між будяків.
Не з волі примх вона зроста на подив,
То й не впаде від підлих язиків.
Що їй вимога нетривкої моди?
Що їй прихильність часу або гнів?
На неї вже погрозами не вплине
Винаймувач короткої хвилини.
Звелась вона, незрушна, як гора,
Над спеки дні, над зливи і пороші, -
Ви в цьому свідки, тлуми скомороше,
Для зла живі і мертві для добра.
Сонет 128
Дивлюся, як, о музико моя,
Ладів твоїх торкнуться руки милі,
Даючи їхній металічній силі
Високий лад. В ту мить так заздрю я
Украденому щастю плигунів,
Що в захваті твої цілують руки.
І, клавішів я слухаючи звуки,
Обурений зухвальством, червонів.
З танцюючими зграбними ладами
Я часто помінятися б хотів,
Щоб тільки міг на місці тих ладів
До рук твоїх торкатися устами.
Ах, ті зухвальці крадуть неспроста –
Лише їм пальці, дай мені уста.
Сонет 133
Будь серце прокляте, що розіп’яло
Мене і друга на однім хресті, –
Четвертувать тобі одного мало,
Ти й друга кинула на муки ті.
Вже завдало, в полон узявши нас,
Потрійних мук твоє лукаве око:
Себе, мене і друга водночас
З моїх грудей ти вирвала жорстоко.
Помилуй друга, зжалься хоч над ним.
Потрапивши як бранець до острогу,
Я власне серце дам тобі за нього
І біля друга стану вартовим.
Волання марні! Я в тюрмі закутий,
Тут все моє зі мною мусить бути.
Сонет 134
Тепер довідне знаю: так, він – твій.
На пропад я – в заклад твоїй сваволі –
Даю себе, щоб другий образ мій
Мені на втіху вирвався з неволі.
Ти ж – загребуща, й не втекти йому,
Та й він – терплячий, прагне тих кайданів.
Він, вексель підписавши, мною даний,
Сам розділив із боржником тюрму.
Твоє, лихварко, серце невситиме, -
Ти правиш борг за продану красу.
І через мене друг тепер нестиме
Ярмо важке, що я його несу.
Він дав себе мого визволу ради,
Сплатив мій борг, мені ж нема пощади.
Сонет 150
Хто, кволій, сил тобі вділив таких,
Що полонить людські серця змогла ти?
Мої ти очі змушуєш брехати,
Що світлий день – затьмарений для них.
Чому так до лиця тобі пороки,
Що навіть вчинений тобою гріх
Мені чеснотою здається, доки
Тебе не виправда в очах моїх?
Чому – тим краща ти в моєму вірші,
Чим більший гріх знаходжу я в тобі?
Хай я люблю ненависне юрбі,
Та честь не виймай мені, як інші.
До грішниці росте любов моя
Тим вартий більшої любові я.
Ведуча.
… Хто є Шекспір?
Чи був він?
Білі руки підводять вчені – їм бракує слів.
Чи був він – той актор,
Чиї перуки вкривали наймудріші із голів?
Хто є Шекспір?
А що таке безсмертя?
А як сонети збурюють світи?
Митцеві часто необхідно вмерти,
Аби своє безсмертя віднайти.
І хто глибінь тієї правди зміряв
Та правди, що чужа хитанню мод?!
Народжує Шевченків і Шекспірів,
Як знак своєї вічності народ.
Художник перепони днів ламає,
Якщо на світі гідно він прожив.
Є дійові особи
І немає
На світі непричетних глядачів.
Високі думи час собою значать
Стають вони, мов пасма вічних гір.
Був Гамлет.
Був народ англійський.
Значить, напевне був Шекспір.
Ані за життя Шекспіра, ані півтора століття потому сумнівів, що саме співвласник лондонського театру «Глобус» і підприємливий мешканець Стретфорда був автором «Гамлета», «Ромео і Джульєтти» та інших геніальних п’єс, практично ніхто не висловлював. Але вже у ХVІІІ ст. ці сумніви закономірно зринули і навіть стали досить-таки модними. Чому ж виникли сумніви в його авторстві? Перш за все тому, що від Шекспіра не залишилося ані рукопису, ані листа, ані будь-якого поетичного послання друзям, немає жодного свідчення про його літературну працю за столом. У Шекспіра не було належної освіти, не було домашньої бібліотеки (у заповіті про жодні книжки не йдеться), а тому не зрозуміло, звідки ж узялася така блискуча ерудиція, яку демонструють його твори. Окрім того, не збереглося жодного автографа цих творів, – виявилося лише кілька далеких від мистецтва документів і заповіт, писані рукою Шекспіра, до того ж доволі нерозбірливим почерком.
Тим не менше, всі ці та інші закиди на адресу Шекспіра так само успішно спростовуються його прихильниками. Бодай тому, що:
а) драматургія, на відміну від поезії, в ті часи не вважалася серйозним мистецтвом;
б) рукописи п’єс не мали жодної цінності й не зберігалися (і не лише шекспірівських, – узагалі збереглося лише кілька рукописів драматургів тієї епохи, та й то випадково);
в) тодішні вельможі чимало часу проводили в театрах і часто запрошували до себе акторів, а тому Шекспір мав можливість на власні очі спостерігати життя аристократів. Із графом Едмундом Спенсером, а можливо, й іншими вельможами, його взагалі поєднували доволі дружні стосунки;
г) нам, зрештою, узагалі дуже небагато відомо про Шекспіра.
Власне те, що ми маємо надзвичайно мало інформації про цю видатну особистість, породжує і породжуватиме надалі чимало питань. Проте достеменно довести що-небудь ніхто так і не зміг, і навряд чи зможе.
Звучить музика.
Виконується композиція з сонетів В. Шекспіра (8, 14, 26 ,66 ,116, 143, 149)
Джерело
Немає коментарів:
Дописати коментар