17 вересня 1864 у Вінниці народився Михайло Коцюбинський
... Він любив сонце, трави, море і зелень. Навіть портрет є роботи Михайла Жука, де письменник на тлі червоної красолі. Зі своїх мандрів на Капрі привозив екзотичні рослини — в саду й досі висаджують агави. Михайло Коцюбинський привіз з Капрі насіння гвоздики, акліматизував її, і тепер в науковій літературі цей сорт відомий як «гвоздика Коцюбинського».
....................
Прийшовши в українську літературу, яку тоді Винниченко називав «невольницьким кладовищем», Коцюбинський став писати так, як писали європейці. Радянське намагання прив’язати його до Горького, до російської літератури — безпідставне. Вже у незалежній Україні дослідники аргументовано довели: найбільший вплив на його творчість мали Кнут Гамсун та інші європейські автори. З російських же він цінив Буніна, хоча й пише, що не поділяв його філософії. А Бунін, нагадаю, як ніхто з росіян, любив творчість Шевченка і взагалі Україну.
«Інтермеццо», «Цвіт яблуні», «Він іде», «Хвала життю!», «Тіні забутих предків» — твори, які роблять честь будь-якій літературі. Але, звісно, бездержавність глушила нашу славу. Ось десь на початках нашої незалежності гримів японський фільм, в сюжеті якого давній народний звичай відвозити старих, яким час помирати, в гори чи в ліс. І вся Європа обговорювала той фільм. Леле, та ж у Коцюбинського є оповідання на цю само тему «Так записано в книгу життя» — задовго до японців!
«Тіні забутих предків» Михайла Коцюбинського завдяки Сергію Параджанову стали світовим фільмом — це один з небагатьох прикладів українського кінопрориву у світ попри бездержавність (ще можна назвати «Землю» Олександра Довженка, але загалом список цей куций). І цей фільм вразив світ яскравим національним імпресіонізмом — ні, це була не затюкана селянська нація. Знаменно, що режисером став вірменин, який навіть російську мову погано знав, не те, що українську. Але він відчув дух гуцулів і геній Коцюбинського.
https://www.facebook.com/ukrayinomania