Так назвали сучасники видатного
українського радянського поета-академіка, велета високого духовного льоту
Максима Тадейовича Рильського, потужна творчість якого посіла чільне місце у
класиці світової літератури.
Коли людину називають мудрою, перш
за все віддають данину набутим роками життєвому досвіду, енциклопедичності
знань, толерантному спілкуванню, морально-етичному вихованню. Зазвичай, такі
якості притаманні людині літній, за плечима якої роки й роки життя. Дійсно,
«сивина навчає…»
Доречно нагадує внук, що «мудрість і
талант йшли по його життю і творчості поруч, доповнюючи й збагачуючи один
одного». Максим Тадейович перебував у постійному шуканні знань. Це означало не
тільки широку обізнаність з духовними витворами різних націй у різні історичні
епохи, а й напружену, повсякчасну роботу інтелекту й душі. Кажуть, хто багато
працює, той має час. Він мав талант до праці, натхненний або споряджений таким
надпотужним словом-мотором, як любов.
Зворушливою гармонією його духовного
льоту, його натхненною аурою добротворця захоплювалися велети літературного
слова. Павло Тичина: «Максим Тадейович Рильський володів мудрістю життя. Цієї
мудрості ім’я – людинознавство». Андрій Малишко: «Люди беруть у руки його
книги, коли їм важко і коли радість у житті, тому, що в них живе і не висихає,
наче чисте джерело, земна мудрість і висока простота, що так близька людському
серцю». Олесь Гончар (дорікаючи молодому літератору): «Глянь на Максима
Тадейовича Рильського, повчись у старого. Йому наша література мусила б писати
за день по п’ять трудоднів, а тобі?»
Упорядник слушно зауважує:
«Коментувати мудрості – річ невдячна. Над ними треба замислюватися». Тож
скористаймося доброю порадою. Читаймо і замислюймось!
«…Само
страждання в щастя виростає…»,
«Знай:
людська мисль – найбільша мука…»,
«…Любов
до природи – це таке ж усім зрозуміле почуття, як любов до батька й матері»,
«Бездарність
галаслива, вона сама собі проб’є дорогу. А талант потребує підтримки»,
«Великі
поети – завжди сучасники»,
«Згаси
у серці зло»,
«Умій
дивитися, людино, на людей…»,
«Если
ты знаєш, что чем-то можешь причинить человеку зло – крепко подумай, потом еще
раз подумай и не делай зла. Если же знаешь, что можешь сделать человеку
добро – делай не думая!»,
«Хто не знає свого минулого, той не вартий
свого майбутнього».
«Згадай,
безумче! Світ – не тільки ти:
Крім
тебе є думки, планети, птиці.
Є
з’явища такої красоти,
Яка
тобі, дурному, і не сниться!
Вмираючи,
умій зо співчуттям,
З
усмішкою поглянути навколо…
Хто
злився раз із світовим життям,
Згниє в
землі, але не вмре ніколи!»
«Відношення діалектів, говорів і
говірок до загальнолітературної мови можна порівняти з відношенням притоків до
ріки: вони сприяють повноті і багатству, вони, по суті, й творять мову».
«Бідність лексики, штампованість
фразеологічних зворотів і синтаксичних структур – біда, з якою треба боротися
так само рішуче, як і з усяким трюкацтвом і штукарством у мові, з усякою
вишуканістю, що веде до малозрозумілості, з усяким милуванням словом як
самоціллю».
«…Я
молодий, бо з молодими!
Я – сто
чортів, п’ятсот відьом! –
Поневажаю
разом з ними
Харона
ветхого пором!
Творити
хочу я, карамба!
Тесать,
рубати, будувать,
Охоти
теслям додавать
Тугими
приструнками ямба.
А як
зайдеться на війну –
В
найвищу вдарити струну,
Щоб
найсильніш рука стискала
Меч,
викуваний із орала…
«Мій розум може забути
дату, але моє серце ніколи не забуває тих, кого любить».
Я
пам’ятник собі поставив нетривалий –
Не з
міді гордої, не з мармурових брил.
Скупі
слова мої, що на папері стали,
Укриє
завтра пил.
І я
забудуся, і, може, лиш припадком
Хтось,
розглядаючи старих книжок сміття,
Незацікавленим
напом’яне нащадкам
Мале
моє життя.
І
скаже: жив, писав; приймав хвали й образи;
А втім,
ніколи нам не бракне диваків…
…Та ще
коли додасть: зате в житті ні разу
Неправді
не служив!
Мудрості Максима Тадейовича ваблять
не лише глибиною свого словосполучення, але й сприяють усуненню безграмотності.
В мої студентські роки розповідали таке. Ректор одного поважного вузу столиці Швець
в кінці свого прізвища, підписуючи різні українські документи, відкидав м’який
знак. Довідавшись про це, Максим Тадейович сказав: «В українській мові лише два
слова з кінцевою шиплячою літерою пишуться без м’якого знака: швец і поц». Це
дійшло до ректора, і він негайно відновив у своєму прізвищі проігнорований
м’який знак.
В унісон із сучасністю звучать
блискучі мудрі поезії Максима Рильського: «Сіяючи у темряві негоди», «І
нині, життєву кінчаючи дорогу», «Всім тілом, всім серцем, всім розумом жить»,
«Братопродавці з білими руками», «Я не турист у ріднім краї», – зрештою, до цього
переліку годяться всі перли видання. А читаючи його листи до колег, державних
діячів та уривки з виступів перед людьми під загальною рубрикою «Що брати з
Європи», ніби чуєш поетове застереження не помилитись у виборі орієнтира руху
України до Європи.
Максим Рильський завжди був молодим
і сам цінував творчість молодих. Недаремно в книзі читаємо й такі слова: «…Я не
належу до людей, що ладні мокрим рядном напасти на так званих молодих у нашій
літературі за те, що вони молоді і, що завдяки молодечому своєму темпераментові
іноді оголошують період «бурі й натиску», не завжди здаючи собі справу, проти
кого скерована їхня буря і кого має тиснути їхній натиск».
Хочеться звернутися до молоді:
«Читайте Максима Рильського!». Бо як казав поет: «Хто не знає свого минулого,
той не вартий свого майбутнього. Хто не шанує видатних людей свого народу, той
сам не годен пошани».
Максим
Рильський прожив довге і плідне творче життя. Його кредо можна висловити його ж
словами: «Мій розум може забути дату, але моє серце ніколи не забуває тих, кого
любить».
Автори
та інтернет джерело:
Михайло Балтянський
Олекса ГОРДІЄНКО
"Літературна Україна", 18 березня 2018 року, №11 (5744)
Немає коментарів:
Дописати коментар