7 листопада 80 років від дня народження Вінграновського Миколи Степановича (1936-2004), українського поета, прозаїка

Людина без вказівного пальця, або Чому варто читати Вінграновського

  У традиції крішнаїзму вказівний палець людини вважають пов’язаним із так званим хибним его, тобто егоїстичним «я» (оскільки саме цим пальцем людина найчастіше вказує на себе). Через те вказівний палець правої руки крішнаїти не використовують під час читання молитов на чотках, щоб це егоїстичне матеріальне «я» не заважало смиренному спілкуванню з Богом.

   У Миколи Вінграновського на правій руці був відсутній вказівний палець. Як він втратив цього пальця поки ще невідомо.

   Він народився 7 листопада 1936 року в селі Богопіль Миколаївської області.   Згадуючи своє дитинство, письменник стверджував, що змалечку пам'ятав лише степ: "Скрізь, куди не глянь степ, степ і степ".

Поруч з Вінграновськими жив шанований у селі дід Рятушняк. Це був чоловік розумний, компанійський, дотепний. Дуже любив його юний Миколка. У діда хлопчик завжди знаходив добру пораду, захист і підтримку. Тому згодом в оповіданнях і повістях М. Вінграновського так часто зустрічається колоритний образ діда Рятушняка.

    У Кумарях Миколка пережив роки німецько-румунської окупації. Нелегкі то були часи. Кумарівська початкова школа тоді працювала нерегулярно. Тут і розпочав хлопець своє навчання.

    Ще з дитинства Микола відзначався допитливістю та веселою вдачею. До війни батько купив йому велосипед. У селі це була дивина. Однолітки заздрили Миколі. Але він залюбки давав хлопцям покататися. А коли їхав сам, голосно проказував: «Повертаю праворуч — їду на Одесу», «Повертаю ліворуч — їду в Первомайськ», «Їду на північ — там Київ». «І як то він усе знає?»,— дивувалися хлопчаки.

І ще мав Микола надзвичайний хист помічати те, що інші не завжди помічають, відчувати неповторну красу природи, доброту людську. Ровесники Вінграновського згадують, що Микола, пасучи череду, завжди був душею компанії юних пастухів: таку історію цікаву розкаже, що аж роти пороззявляють. І до хитрощів був удатний. «Ви,— каже до хлопців,— за мене корови попасіть, а я вам за це увечері ще цікавішу історію розкажу…» Та й ходить замріяний по степу, щось бурмочучи собі під ніс. Либонь, оту обіцяну історію вигадує.

    Закінчилася війна. Повернувся батько з фронту. Справи сімейні пішли на краще. Микола вчився добре, дуже любив читати.

Згодом сім’я Вінграновських знову переїхала до Первомайська. Жили на околиці міста, на Богополі.

Тут Микола успішно закінчив середню школу № 17.

М. Вінграновському йшов 19-й. Дуже хотілося стати артистом. Хлопець твердо вирішив вступити до театрального інституту. А був той інститут у Києві. Згодом письменник згадуватиме:

«Дорога від нашої хати до Київського театрального інституту пролягає між скіфськими могилами по старому Чумацькому шляху з Криму на Чернігів. З новим коричневим магазинним чемоданом я вийшов на ту дорогу, на її сухий світанковий асфальт.

У Києві стало страшнувато: на вулицях людей було більше, ніж недільними днями на базарі в Умані і навіть у Саврані…

Під кінець складання екзаменів моє економічне становище впало нижче рівня слаборозвинутих країн. Гроші на дорогу додому недоторкано лежали в кишені й обпалювали мою душу. .У дворі чорніла колонка з водою. Вранці я напивався води на цілий день — і бігом до інституту. Від щоденного пиття з колонки хлорованої води мої кістки і тіло пропахли хлоркою так, що на мене боялися сідати мухи.

Та перед останнім екзаменом я був порятований: у прибиральниці нарвав на руці палець і мити підлогу в гуртожитку взявся я. За це одержав «гонорар»: кавун, оселедець, а хліба — скільки з’їси. Одне слово, на останній екзамен я прийшов у бойовій готовності.

Складали ми етюди. Мені треба було зіграти глядача, який дивиться в кінотеатрі фільм Чарлі Чапліна. Чаплін смішний, то мені, глядачеві, належало сміятися. Та по очах членів приймальної комісії я побачив, що цей етюд давали вже не одному абітурієнтові. Роздумувати було ніколи, я сів на стілець, покліпав очима перед уявним кіноекраном і заснув. З кожною хвилиною сон мого персонажа міцнів, в уявному залі знімалась буря, на неї я, не розплющуючи очей, намагався відповідно реагувати і разом з тим дивився і далі свій сон натомленої людини. Отже, поставили мені п’ятірку…»

Так у 1955 році М. Вінграновський став студентом акторського факультету Київського театрального інституту.

Десь із середини вересня йому запропонували, крім занять з акторської майстерності, відвідувати заняття ще й з режисури. Надалі він став навчатися і там, і там. Почалися усілякі режисерські розробки, аналізи п’єс, креслення мізансцен — хлопець накинувся на цю роботу, як вогонь на суху солому.

А невдовзі в кабінеті ректора відбулася перша зустріч молодого Вінграновського з великим Довженком. Олександр Петрович м’яким, уважним поглядом розглядав юного студента. Щоб зняти напруження у зніяковілого хлопця, Довженко розпитував, звідки він, хто його батьки, скільки в сім’ї дітей, як називається їхня річка. Вінграновський згадує:

«Довженко запитав, що я читав на екзаменах. Я читав «Гонта в Умані» — трагічний розділ з поеми Шевченка «Гайдамаки». Він попросив прочитати. Я прочитав. І коли закінчив читати, Довженко раптом рвучко встав …беззаперечним, владним голосом сказав, що забирає мене з собою в Москву, в кіноінститут».

Спостережливий митець одразу ж помітив, що бідний студент відклеєні підметки своїх черевиків пришив мідною дротиною. Наступного дня, під час другої зустрічі з Миколою, він дав юнакові гроші на нове взуття. Згодом, уже в Москві, Довженко не випускав з поля зору свого студента-улюбленця. Передусім примушував наполегливо працювати над собою, багато й системно читати, цікавився його першими поетичними спробами, підтримував матеріально. Не випадково ж геніальний митець обрав Миколу на роль Івана Орлюка в «Повісті полум’яних літ», а про Орлюка Олександр Петрович говорив, що це він сам, Довженко.

(За спогадами Д. Кота)

У 1955 році Олександр Довженко, уже відомий режисер, формував власний клас у Москві в Інституті кінематографії.

«Коли Довженкова дружина Юлія Солнцева взялася за постановку його «Повісті полум’яних літ», я відчув, що головний герой твору  Іван Орлюк – це я – писав у спогадах письменник. — Сорок п’ять акторів пробувалися на роль. Я – серед трьох останніх. Мені пощастило – художня рада «Мосфільму» затвердила мене, нікому тоді не відомого студента третього курсу». Після виходу фільму, його придбали понад 130 країн світу».

Вінграновський отримав призи у Лондоні, Лос–Анджелесі, а на Міжнародному кінофестивалі в Каннах актор був відзначений золотою медаллю за кращу чоловічу роль. З цієї медалі (а це золото найвищої проби) актор поставив своїй матері зуби, а потім відбулася розмова з представниками КДБ, які вимагали повернути її у державну власність.

У Москві всі кіоски і навіть паркани були обклеєні портретами Вінграновського, а він після закінчення кіноакадемії йшов влаштовуватися на роботу до Київської кіностудії помічником режисера третьої категорії. Світ належало ще завойовувати.

Писати вірші почав у студентські роки. Перші вірші з'явилися 1958 року на сторінках журналів "Дніпро" та "Жовтень".

Перша поетична збірка "Атомні прелюди" вийшла в 1962 році, а через п'ять років побачила світ друга поетична збірка "Сто поезій".

Виразним свідченням творчого розвитку Вінграновського стала збірка "На срібнім березі" (1978).
В останні роки життя Микола Вінграновський з великою радістю писав вірші для дітей і про дітей.

Вінграновський створив близько 20 художніх та документальних фільмів.

Він був завжди самим собою – поетом з абсолютним естетичним смаком, з досконалим художнім чуттям. Колеги любили його за проникливий ліризм і аполітичність (він, як Ліна Костенко, не ходив у депутати, не рвався до політики).

Окрім  Шевченківської премії, митець був лауреатом літературної премії «Благовіст» та премії Фундації Антоновичів (США). З грудня 1997 р. він — заслужений діяч мистецтв України,  з 1996 р. — член комітету з Національної премії України ім. Т. Шевченка. У 80-90 роках був обраний головою українського ПЕН- клубу.

Твори Вінграновського перекладено на російську, естонську, литовську, чеську, англійські та інші мови. Й сам Микола Степанович відомий як перекладач: з-під його пера вийшли переклади творів

Б. Пастернака, Н. Бараташвілі, Л. Даміана.

Микола Степанович  помер 26 травня 2004 р. після тяжкої хвороби, похований на Байковому кладовищі у Києві.

Україну поет любив за красу і мужність, любив з особливою болісністю і тривогою. Не випадково вклав в уста Івана Богуна таке молитовне визнання: 
Я вірю в неї — в Україну. 
Вона мій Бог і поводир, 
Вона моєї волі зір, 
І хоч загину — до загину.

Як Микола Вінграновський любив українське слово! Як викохував його, пестив, як тішився ним, мов рідною дитинкою, як жадібно його осягав і виманював із глибин народної пам’яті!

Найбільше поет переживав за своє Слово, аби невблаганний Час не забрав його в небуття. Прочитайте цей заповітний вірш Миколи Вінграновського «Вночі, середночі хтось тихо...», який він так натхненно читав, який він чи не найчастіше декламував. Вслухайтеся в ці поетові благання: 
Та я сказав: що хочеш, Часе, 
Усе віддам тобі по край — 
І юність, й молодості чашу,
Життя сьогоднішнє й вчорашнє,
Лиш Слова мого не чіпай! 
Не зачіпай його, малого, 
Не бий його і не пали, 
Бо перед ним іще дорога,
Бо перед ним багато й много, 
І ми із ним ще не жили!

Слову Миколи Вінграновського Час не зашкодить. Благословенне Слово поета і його народу безсмертне — перед ним простелилася дорога у Вічність.

Ось частинка із його багатоманітної творчості:

Ні! Цей народ із крові і землі
Я не віддам нікому і нізащо!
Він мій, він я, він — світ в моїм чолі,
Тому життя його і ймення не пропащі.
Ви чуєте? Це мій народ — як сіль,
Як хрест і плоть мого життя і віку,
І тому доля моя, щастя моє, біль
Йому належать звіку і довіку.
У битві доль, політик і систем
Мої набої — у його гарматах.
Я не слуга його, я — син його на чатах,
Я — син зорі його, що з Кобзаря росте.
Я — син його по крові, і кістках,
І по могилах, і по ідеалах.
Не вам з оскіпленими душами в забралах
Його звеличувать в фальшивих голосах.
Я — формаліст? Я наплював на зміст?
Відповідаю вам не фігурально
— Якщо народ мій числиться формально,
Тоді я дійсно дійсний формаліст! .
Та де вже дінешся, раз мир заколосив
Пустоколоссям вашим в сиві ночі,
Жаль одного, що в леті до краси
Народу ніколи і плюнуть вам у очі!
Ні! Мій народ не дим, не горевіз,
І я не дам його по брехнях і по кривдах,
Я не пір'їна в гордих його крилах,
Я — гнівний меч його, що від Дніпра до звізд!+

1962

Не руш мене. Я сам самую.
Собі у руки сам дивлюсь. 
А душу більше не лікую. 
Хай погиба. Я не боюсь. 
Переживу. Перечорнію. 
Перекигичу. Пропаду. 
Зате — нічого. Все. Німію. 
Байдужість в голови кладу.
Одне я хочу: старій швидше, 
Зів'яльсь очима і лицем, 
Хай самота тебе допише 
Нестерпно сірим олівцем. Погасни. Змеркни. Зрабся. 
Збийся. Збалакайся. Заметушись. 
Офіціантським жестом вмийся,
Але — сльозою не молись. 
Не — відбувалось. Не — тремтіло.
Не — золотіло. Не — текло. 
Не — полотніло. Не — біліло. 
Не... — Господи!.. — не — не було!.. 
Як танський фарфор — все минає: 
Корою, снігом, рукавом... 
Лише бджола своє співає 
Над малиновим будяком.

https://day.kyiv.ua/uk/article/cuspilstvo/yogo-tvorila-ukrayina

http://litakcent.com/2014/05/28/ljudyna-bez-vkazivnoho-palcja-abo-chomu-varto-chytaty-vinhranovskoho/

http://gazeta.ua/articles/history/_a-siv-ne-v-toj-litak-vin-buv-z-odnim-krilom-drugim-krilom-mav-stati-ya-10-rokiv-z-dnya-smerti-mikoli-vingranovskogo-video/560329?mobile=true

http://dovidka.biz.ua/mikola-vingranovskiy-tsikavi-fakti/

http://ridna.ua/2015/11/7-lystopada-tse-tsikavo-znaty/

http://booknazy.blogspot.com/2016/11/blog-post_5.html

 http://zubrila.com/%D1%83%D1%80%D0%BE%D0%BA-%E2%84%96-44-%D1%82%D0%B5%D0%BC%D0%B0-%D0%BC-%D0%B2%D1%96%D0%BD%D0%B3%D1%80%D0%B0%D0%BD%D0%BE%D0%B2%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D0%B9-%D0%BF%D0%BE%D0%B5%D1%82-%D0%BF/

https://day.kyiv.ua/uk/article/cuspilstvo/yogo-tvorila-ukrayina